Читать «Ги-ги-и» онлайн - страница 18
Юрій Винничук
— Одним словом, метр з капелюхом, — сказав пан Гольцман. — А наш Шопта — це двометровий бицюра з кабанячою головою.
— Ну і що? — стенув плечима пан Філюсь. — То не є проблема. Ленін і Сталін так само були курдуплями, а ми на постаментах виділи мурових хлопів. Скульптура — це теж мистецтво, яке покликане прикрашати нашу задрипану дійсність.
— Воно то так, але де ми для такого циклопа знайдемо костюм?
— А чому б йому не стояти в класичній позі? — підказала Оля. — Я маю на увазі римську тогу. Як у Цезаря.
— О! Власне! — втішився пан Філюсь. — Він буде стояти загорнутий у простирадло, з миртовим віночком на голові. Ліва рука біля грудей, а в правій — сувій паперу. Як то ми бачимо на античних скульптурах.
— Маю одне уточнення, — сказав пан Гольцман. — То має бути не просто свистик паперу. Він щось має означати. В нашому випадку нехай то буде історія хвороби.
— Все це чудово, — кивав головою головний. — Але у нас ще мають бути на виборчій дільниці кабіни зі скриньками для бюлетенів. Бюлетені — дурниця, самі намалюєм. А от скринька і кабіна…
— Пане дохтор, — засяяв радісно Штунда. — На задвірку є наш старий дерев'яний кльозет, котрий має якраз дві кабіни. Ніхто до него вже не ходе і він дурно стоїт. Я би-м то помалював на синьо-жовто, почепив би-м прапірці і була би перша кляса. І скриньки вже не треба, бо в тім клозеті є дві дзюрки у формі серця, куди дуже зручно опускати бюлетені.
Після цього кожен дістав свою ділянку праці і нарада закінчилась. Я подався до жіночого відділення, куди моя душа давно вже рвалася за нестримним покликом тіла.
3
Частина жінок, що лікуються на Кульпаркові — це перестарілі пантофлі, котрі не пам'ятають, як їх звати і в якому напрямку знаходиться кльозет. Інші мають на своєму дубовому писку намальоване приречення на вічний життєвий кайф і не розлучаться з ним до скону.
Я обійшов їхні палати і зі смутком визначив, що для хорової капели можна відібрати не більше десяти молодичок. У цих принаймні були симпатичні обличчя.
— Виділіть для мене покій, де я спокійно зможу прослуховувати хористок, — попросив я санітарку Олю, котра мене супроводжувала. — А почнемо з оцієї, — показав я на одну гарненьку панночку з відсутнім поглядом. — Який у неї діагноз?
— Ветепііа ргаесох.
— Перепрошую?
— Вона уколошкала свого чоловіка і на цьому суттєвому пункті на даху в неї розповзлася черепиця.
— Нічого. Аби комин був теплий, а я вже сажу протру.
— Що-що ви сказали? — не второпала санітарка.
Я збагнув, що захопившись привабами молодички, бовкнув зайве.
— Я маю на увазі її горло. Його треба прочистити. А вже після цього вчити співу.
— О, її вчити не треба. Вона й так чудово співає.
— Тоді я навчу її слів. Де ми можемо спокійно попрацювати?
— Тут є одна порожня палата.
— Чудово. Одне лише прохання — стежте, щоб ніхто мені не заважав.
Я завів молодичку в палату, і, недовго мудохаючись, розщіпнув халатика, щоби прискіпливим оком обстежити альпійський пейзаж.
— Мене цікавить діафрагма, — сказав я, обмацуючи повні налиті перса.
Мій погляд ковзнув нижче: живіт був надійно запакований в рожеві панталони. Востаннє такі самі я бачив на своїй покійній бабці, коли її на той світ споряджали. Стягнув я з неї цей лікарняний інвентар і зрозумів, що око маю набите — все було на місці, як книжка пише, навіть більше.