Читать «Соляріс» онлайн - страница 4
Станіслав Лем
— Снаут… — прошепотів я.
Він здригнувся, наче від удару, і, дивлячись на мене з невимовною огидою, прохрипів:
— Я тебе не знаю, не знаю тебе. Чого ти хочеш?..
Розлита рідина швидко випаровувалася. В повітрі запахло алкоголем. Він пив? Був п’яний? Але чого він так боїться? Я все ще стояв посеред кабіни. Коліна в мене тремтіли, а вуха наче хтось заткнув ватою. Підлога попливла з-під ніг. За опуклим склом ілюмінатора розмірено погойдувався Океан.
Снаут не спускав з мене налитих кров’ю очей. Вираз страху поступово сходив з його обличчя, але огида, з якою він і далі дивився на мене, не минала.
— Що з тобою?.. — напівголосно запитав я його.— Ти хворий?
— Піклуєшся…— глухо сказав він.— Он як. Але чому саме про мене? Я тебе не знаю.
— Де Гібарян?— запитав я.
На мить Снаутові перехопило подих, очі його знову оскліли, в них щось спалахнуло й відразу ж згасло.
— Гі… Гіба…— пробелькотів він.— Ні! Ні!!!— І затрусився від беззвучного, ідіотського сміху. Потім раптом затих.— Ти прийшов до Гібаряна?..— запитав він уже май же спокійно.— До Гібаряна? Що ти хочеш з ним зробити?
Снаут дивився на мене так, наче я враз перестав являти собою для нього небезпеку; в його словах, а ще більше в тоні було щось ненависне і образливе.