Читать «Сніг у Флоренції» онлайн - страница 4
Ліна Костенко
Бринять у тиші пилочки цикад.
ДІЯ II
І ось тоді, під місяцем уповні, на дерев’яних ребрах риштувань
з’явився знову Чортик волохатий. Уламок дзеркальця потерши об коліно,
навів його на місяць і пускає по всьому саду зайчики магічні.
Висвітлює дерева, обрис муру, надбиті плити, статуї святих.
І потаємну стежку в бузині, і дірку в мурі, каменем прикриту.
Магічне коло місячного сяйва спиняється на постаті Старого.
Старий здригнувся — хтось торкнув зненацька його плече.
Високий Флорентієць в ліловому плащі схиляється над ним.
Флорентієць
Чого ти тут сидиш?
Старий
Куди ж мені іти?
Флорентієць
Є в тебе дім і щось на світі рідне?
Старий
На тому світі є. Там всі мої світи.
І вся моя рідня.
Флорентієць
На тому. А деінде?
Старий
Деінде? Де-не-де хтось, може, й не забув.
Деінде? Де-не-де хтось, може, і лишився.
Флорентієць
Хто ти, старий?
Старий
Мене немає. Був.
Під вітром часу камінь розкришився.
Флорентієць
Хто ти, старий? Назви своє ім’я.
Старий
Джованфранческо Рустичі.
Флорентієць
Отямся!
Джованфранческо Рустичі — це я.
Славетний скульптор. Був ним і зостався.
А ти… Ти привид. Ти страшний фантом!
Безумний старче, моторошна тіне!
(Магічний промінь заметавсь між ними, вихоплює із темряви обличчя —
то молоде й красиве Флорентійця, то маску старості. Вона йому страшна)
Старий
Ні, я не привид. Ні, я не фантом.
Ти — молодість моя, а я — твоя руїна.
Флорентієць
(самими побілілими губами)
Я… молодість твоя?.. А ти… моя руїна?!
То це я що, отак себе зносив?
Весь розчинився в цьому страховітті?
Старий
Так, я твоє завершення на світі.
Я наслідок усіх твоїх зусиль.
Флорентієць
Які ж то мали бути землетруси,
щоб так на мене обвалився час?!
Старий
Марнота днів, убитих на спокуси.
Хто може врятувати нас від нас?
Флорентієць
(із відчаєм, із невимовним болем)
Якби ми знали, о, якби ми знали,
що буде з нами, о, що буде з нами…
Статуї у глибині саду
(повторюють цей зойк печальною луною,
у небо звівши руки кам’яні)
…Що, буде з нами, о, що буде з нами!..
Флорентієць
А весь мій труд? А всі мої скульптури?
Як ти потрапив у містечко Тур?
Старий
Мистецтву не страшний ні час, ані тортури.
Не час йому страшний… Немає тих скульптур.
Флорентієць
Ти їх продав? О непрощенна скнарість!
Чи, може, я нездарно їх створив?
Невже мені судилося на старість,
щоб я отак з собою говорив?!
Ні, ти не я! Такого буть не може,
щоб це був я через десятки літ.
Твоє обличчя на моє не схоже.
Ти хтось чужий. Ти просто якийсь дід.
Сидиш собі на монастирській лаві.
Дрімаєш, стогнеш, як усі старі.
А я — я скульптор в почестях і славі!
Я жив при королівському дворі.
Я мав палац з колонами й фронтоном.
Давав бенкети на півста персон.
Мій дім в Парижі славився бонтоном,
і кілька грацій стерегли мій сон.
Я гроші кидав жменями у кошик,
що для старців там висів на скабі.
Старий
(жебрацьким рухом простягає руку)
Подай мені, убогому, хоч грошик!
Подай хоч грошик з тих своїх скарбів!
Флорентієць
Прости, я справді щось не тим хвалюся,
Я ж не лише достатком дорожив.
В мистецтві я…
Старий
Нічого, не хвилюйся.
Ти вже себе в мистецтві пережив.
Флорентієць
Ти, флорентійський викидню, втікачу!
Згадай мене в мої найкращі дні!
