Читать «Таємниця затоки Здохлого кита» онлайн - страница 8
Володимир Наумович Михановський
Шеф негайно викликав чергового робота й наказав однести записку в лабораторію графології. Він майже не сумнівався, що заповіт, знайдений у портсигарі потопельника, написано ким завгодно, тільки не Майклом Кардінгом. Одначе ці сподівання не справдились. Обидві записки, як засвідчила лабораторія, написано тією самою рукою, більше того – однією авторучкою і навіть одним чорнилом.
– Ви можете поручитися за висновки? – грізно запитав шеф старшого графолога, викликавши його по відеофону.
– Головою, як завше! – почулося у відповідь.
Отже, виходило, що Майкл Кардінг сам кинувся в каламутні хвилі затоки Здохлого кита. Але чому? Можливо, його шантажували? Чи він боявся якогось викриття, пов’язаного з махінаціями «Уестерн компані»? Знайти відповідь на ці запитання мав допомогти ланцюжок, першою ланкою в якому був джентльмен з бровами, що зрослися на переніссі.
Дрібниця руйнує всі плани
– Непогано придумано! – захоплено сказав детектив, на прізвище Флетчер, розглядаючи маленьку тьмяну бляшку в десятицентову монету. – І є наслідки?
– Ще б пак! – вигукнув Джон Варвар (у бюро розшуку кожен детектив мав прізвисько). – Такі таємниці випливають, що ого-го! Буває потім, під час допиту, в нього шанобливо питають: «Пробачте, добродію, чи не казали ви того-то й того-то?» – «Що ви, що ви! Та ніколи й на думці не мав!» – відповідає. Ну, тут ми й умикаємо каскадний підсилювач із цією самою бляшкою. Можеш уявити, як тетеріє в такій ситуації бідолаха. Якось один дивак – беркиць із стільця і готовий… Розрив серця. Ну, тому, вважай, пощастило. Все одно не поминув би електричного стільця.
– Чому? – запитав Флетчер, уважно слухаючи товариша по ремеслу.
– Підривний елемент, – махнув рукою Варвар. – Проти президента виступав. Сподівався – у власній квартирі можна робити це безкарно. А бляшка його й підвела.
– Сила!
– Ще б пак. Ти, Флете, молодий іще. Отож дивися та вчись.
– А вона не впаде? – запитав Флетчер, вертаючи Джонові бляшку.
– Прилипає до чого завгодно, починаючи з габардину до сталі і скла.
– А зняти її легко?
– Мов пушинку.
Варвар визирнув з темного під’їзду, і лице йому враз мовби скам’яніло.
– Йде, – прошепотів він. – Тепер мотай на вуса.
Похитуючись з боку на бік, мов п’яний, що силкується довести всім свою тверезість, Джон Варвар вибрів із під’їзду і попростував назустріч чоловікові з зарослим переніссям. Той щойно вийшов із дверей банку, де перебував хвилин сорок.
– Да-даруйте, м-містер, – сказав Варвар, – збивши на потилицю свого потертого капелюха. – Чи немає у вас запалити?
Джентльмен клацнув портсигаром. Джон подався уперед, але похитнувся і, змахнувши руками, схопив джентльмена за полу піджака.
– О, п-прошу вибачити! – вишкірив зуби детектив. – Сьогодні добряче гойдає.
Він узяв цигарку, подякував і, погойдуючись, побрів од джентльмена геть.
– Чиста робота! – тільки й сказав Флетчер, коли за кілька хвилин у під’їзді знову з’явився його напарник.