Читать «Рекреації» онлайн - страница 21

Заїли випите, делікатно помовчали.

— Приехали отдохнуть? — врешті запитав Пєтя.

— Так, на свято Воскресаючого Духу, — пояснив за всіх Білинкевич.

— Это правильно, это нормально, — промуркотів король. Голос його можна було б назвати контрабасом. — А чего ты за них отвечаешь, они что, не разговаривают? — глянув на Білинкевича.

— Вони тільки віршами говорять, — захихотів Білинкевич. — Товариство, я пропоную для знайомства і на честь нашого гостя Пєті прочитати кожному по віршеві.

Гриць скреготнув зубами, а всі інші так зиркнули на Білинкевича, що той миттєво зрозумів і оцінив свою нетактовність. Але було пізно.

— С удовольствием послушаю, — заохотив Пєтя. Але всі мовчали.

— Я, кстати, Есенина очень люблю, — як міг, виправляв незручне становище Пєтя. — Кто-нибудь из вас помнит Есенина?

— Розумієте, — набрався духу Хомський, — ми його любимо.

— Вот и чудесно. Почитай что-нибудь.

— Але ми вважаємо за краще робити те, що в дану мить нам подобається, — продовжував Хомський, — а не те, що ви нам скажете робити.

— Товариство, в мене народився тост, — підвівся Немирич з налитою чаркою в руці.— Наливайте собі, бо я тостую.

Пєтя, прокліпавши відповідь Хомського, тепер наготувався слухати тост.

— Рідні! — почав Немирич. — Людина створена гак, що їй завжди всього мало. Вона самотужки приковує себе до ланцюгів буття, бодай навіть і золотих. І з цими ланцюгами на шиї проживає недовгий свій земний вік. Вона грабує ближніх своїх і, коли треба, навіть стріляє в них із пістолета. Це печально, але так воно вже є. Головне, що людина ніколи не замислюється над тим, а навіщо все це. Адже все одно у фіналі хтось устигне вистрелити швидше за тебе. Адже фінал відомий — він один і той самий для всіх нас і для кожного зокрема. Проте кожна людина вперта і самозасліплена, можна думає, що саме для неї зроблено буде виняток на небесах, і все їй проститься, і даровано буде вічне блаженство носити джинс і щовечора розкошувати по ресторанах, як оце сьогодні випало отут усім нам. Хоч інколи і в ній прокидається отой внутрішній голос і пророчить: «Ну що, все одно ти не вічний, ну нехай навіть буде пишний багатий похорон, і квіти просто з Бразилії на могилку серед зими, і гранітний пам'ятник з бронзовим твоїм профілем, ну нехай навіть з'їдуться побратими з усього Союзу, аби віддати тобі шану, нехай навіть звучать промови їхні впереміш із віршами Єсеніна, нехай! — але ж тобі вже не бути ось тут, завтра, на цій землі!» І людина здригається, рідко, але здригається, почувши той внутрішній голос у собі, проте, схожа на акулу, юна продовжує робити те саме і не хоче каятися. Вип'ємо ж за людину, вперту і нерозумну, приковану до золотих ланцюгів буття!

— Це була твоя лебедина пісня, старий, — сказав Хомський, коли вони випили.

Пєтя ще на разі не знав, сердитися йому чи дякувати за прекрасний тост. Але здавалося, він трохи спохмурнів. Проте нарешті заграла музика, і зав'язався новий цікавий сюжет.