Читать «Я, Мілена» онлайн - страница 6

Взагалі, дивна була та недоля — підгримована, вичепурена й кокетерійна (декотрі так вимушено-розв'язно бадьорилися перед камерою, аж незручно за них робилося, — тоді Мілена рішуче гукала до операторів: «Стоп!» — і стишеним голосом хвилин п'ять-десять розбалакувала надмір загонисту молодицю до сяк-так нормального стану), — а проте, от же ж що цікаво, кожна таки по-справжньому страждала, щиро й непідробно, і Мілена попервах навіть була думала, що ображені жінки йдуть на таку зйомку головно в таємній надії повернути свого колишнього чи бодай йому відомстити, були-бо такі, що питалися в Мілени — а чи можна звернутися просто до нього, і тоді з екрана вельми зворушливо лунало в мільйонах вечірніх квартир: «Саша, єслі ти мєня січас відіш, знай, што я всьо простіла і желаю тібє щастья», — тут Мілені й самій терпло в горлі: вона просто фізично відчувала в цю мить, як шириться в позаефірному просторі — крещендо, крещендо — хоровий (хоральний), шемраючий схлип жіночої половини нації і як прибуває-пухне темна хвиля народного гніву супроти незнайомого Саші: «Падлєц», — шепочуть мільйони вуст, мільйони носів сякаються, і на частку секунди заклякає країна в оргазмі людського співчуття, — і все це вчинила вона, Мілена: обтявши при монтажі решту промови, бо сама промовиця на цім прегарнім зачині ніяк не здужала спинитися, її на очах заносило, як авто на ковзкій дорозі, й нездоланно тягло в кювет — ти, канєшна, очень міня абідєл, і я до сіх пор нє панімаю, как можно било так жестоко поступіть, па-хамскі саєршенна, ето после всіво, што у нас било і што я для тібя зделала, — все швидше й швидше викидаючи з себе вже, видно, завчені напам'ять фрази, закипаючи, клекочучи й мало що не спінюючись од застояної люті, хижі вогники в зорі, волосся на голові, здається, от-от рвоне сторч, як у злітаючої відьми, — словом, остаточний ефект прямо супротивний початковому. Міленина влада була — подавати тих жінок такими, якими їх бачила вона сама (кращими, звичайно ж, кращими!), і коли її одностайно обрали «програмою місяця» і в своєму власному інтерв'ю вона сказала (всім нап’яттям уваги пильнуючи, аби це, боронь Боже, не пролунало поблажливо), що своїм героїням вона — і подружка, і психіатр, і гінеколог, то це, звісно, була щира правда, якої жодна з них не потрапила б опротестувати, проте, неясно відчувала Мілена, не ціла правда: щось іще зосталось невисловленим, якийсь вельми важливий компонент, може, навіть рушійний, як закваска в тісті. Отож подібне, либонь, діялось і з ними — навіть коли їх гнав у студію єдиний усепожираючии помисел ще щось докрикнути екс-благовірному навздогін, однаково десь насподі в кожної ворушився, нефоремною темною плямою, куди незбагненніший потяг: вони летіли на саме світло екрана — як ото паркими липневими ночами на дачі, на веранді нетлі — на люмінесцентну синяву старенького чорно-білого «Славутича», так що зблизька в яв чути було сухе потріскування — чи то електричних розрядів, чи шкварених крилець; може, марилось їм (жінкам, а не нетлям, хоча — хто напевно знає, що собі думає нетля?), нібито перехід у той заекранний простір мав повернути їм душу, яку забирав од них мужчина, і повернути не такою, як була, а цілком оновленою, неосяжно-багатою, омитою сяєвом слави й недосяжно вознесеною в височіні над їхнім дотеперішнім життям, злитою назавше з фантастичним барвним мерехтінням усіх телевізорних картинок нараз, так що і Санта-Барбара, і Даллас, і денверська династія, і білосніжні вілли на берегах тропічних морів, — усе це зробиться їхнім власним, таким, що відбувалося з ними, скоро вони теж були там, потойбіч екрана, і щоденне їхнє існування сповниться особливого, вже мовби аж божистого значення? Мілена й по собі знала, де б їй не знати, цю магію екрана — заворожливу дію власного — першої миті як стій невпізнанного! — обличчя в кадрі, стокротно помноженого само на себе в усіх своїх щонайнезриміших порухах, і як воно обволікає тебе, прикуту до місця, якимсь лоскотним теплом, наче ванна з шумовинням, і ти м'якнеш, розростаєшся й ширишся, підтоплена струмуючою з екрана снагою, зненацька настільки більша за себе, що ладна на хвильку ввірувати у власну всемогутність, — підживка, казав Міленин чоловік, нічого дивного, візьми оно прочитай про лептонні поля (він витинав статті з популярних журналів і складав ув окрему папку), а чому, думаєш, ескімоси ще на початку століття розбивали етнографам фотоапарати і втікали від них, як від злого духа? — Фотоапарат, то що іншого, — відмахувалась усе ще розпашіла, з блиском ув очах Мілена, відчуваючи, що на кінці цього, послідовно проведеного, порівняння вона опинилась би в етнографах, а її героїні в ескімосах, а таке їй ніяк не могло сподобатись, тож чоловік мовчки й згідно перемикав на інший — ретро — канал (тим більше, що на Мілениному вже йшла прикінцева реклама), і телевізор вицілював на них характерний примружений погляд радянського чекіста і, як і пристало чекістові, з батьківською теплотою в голосі промовляв: «Вот, ґляжу я на вас — харошиє ви рєбята, єй-Богу!».