Читать «Тигролови» онлайн - страница 4

Іван Багряний

А за ним тягнуться дві криваві, дві безконечні смужки, - миготять, вилискують… Дві жилки висотані з пісні, ні, з серця висотані, - простяглися аж ген-ген і тягнуться слідом. З вітчизни втраченої тягнуться слідом за тим серцем, висотуються з нього, набряклі кров'ю; напнулись до безкраю і ніяк не можуть урватись.

“…Може, я й умру… може, я й у мру…Та зроби ж мені, брате, товаришу рідний, з клен-древа труну…”

Поїзд вривався в тунелі і скажено просовгувався крізь них, як набій крізь люфу гармати, намагаючись зітерти пісню і кривавий слід за собою, та не одставала пісня і не уривалися криваві жилки.

Миготіли сильвети гір… Приамурські нетрі… Сопки і кряжі Малого Хінгану… Роз'їзди… Блокпости і станції. Запобігливі семафори ще здалеку підіймали руки і злякано брали “на караул” - йде етап!! ще здалеку дзеленчали попередливі сигнали в блокпостах:

– Йде е т а п!…

Все розступалося, і він пролітав зі свистом і ревом, цей привид.

По якомусь часі ешелон знову зупинився… Знову бігли аргати по дахах вагонів… І знову біг начальник етапу й спинявся біля середнього вагона, задерши голову:

– Многогрішний!!.

– Я…

– Звать?!.

– Г р и г о р і й!…

Начальник вертався назад, а його проводжали дві мерехтливі цятки і здушене, щодалі, то розпучливішим гнівом наснажене:

– Бережеш-ш?!. С-с-собака!…

Так повторювалося на кожній черговій зупинці. І після кожної нової зупинки в начальника було все менше хапливості, а в його тоні все менше тривоги. Він уже запитував насмішкувато, а наостанку ще й додавав глузливо: “Маладєц!”

Ешелон-бо доходив своєї мети.

І так само з кожною новою зупинкою все більше було розпуки і гніву в отім: “Бережеш-ш!?” і все більше сарказму та пекельної ненависті в отім: “С-с-собака!!.” Все більше було туги і безоглядної рішеності на щось надзвичайне у власника того понурого голосу і тих мерехтливих очей. Клекіт зборканої, але не зламаної і не упокореної волі, що проривався зі стиснених щелеп, не віщував нічого доброго.

Тим часом ешелод доходив своєї мети.

Він уже мчав по інших широтах, круто повернувши на південь, і прогримівши над широченним Амуром. Він ішов туди, де кінчається земля. Пролітав через кряжі інших гір, полохав інші, ще не бачені нетрі, проходив останні безконечні тунелі… Днями було видно, як красувалась і цвіла земля, розливаючись морем квітів. По них блукали розпучливо очі тих, що мали щастя припасти до ґрат… Обрії були заставлені сизими, фіалковими, синіми пасмами гір та гребенястих лісів. Блакитні широкі долини розстелялись і крутились казково, вкриті буйними травами, квітами, свічадами озер… Дивна якась, небезпечна, фантастична країна. Та не сюди, не в цю дивну країну мчав їх дракон. Пориваючись до волі, приречені крізь грати просували руки, пхали в них очі і лиця, втискались в залізо, - тоді вздовж ешелону лунали постріли. Та ніхто на них не зважав, лише поїзд припускав ще дужче, ще скаженіше. Не сюди, не сюди везе він вантаж, він його мчить до іншої мети.