Читать «Тигролови» онлайн - страница 138

Іван Багряний

У другім місці тигри лежали. Видно на снігу під деревом два лігва поруч. Старий Сірко зупинився коло них. Помацав сніг. Подумав, оглянув усе навколо, знизав плечима. Недавно, але… Невже сполохані? Так наче встали не від сполоху…

Пройшли ще трохи. Ага. На снігу кілька вепрячих слідів. Пішли вистрибом. Тигрячі сліди теж розгонисте - полюють.

Так у надзвичайному постійному напруженні та хвилюванні, забувши й про їжу, тропили, тобто стежили, вони кішок до смерку. Як починало вже сутеніти, сліди довели їх до якоїсь річки.

– Даубіхе! - сказав старий, як кондуктор, оголошуючи чергову станцію.

Тигри тут постояли на низькому березі, подивились, либонь, на заметену снігом річку, пописану посередині полозками і, занепокоєні підозрілим тим писанням, а може, й дух кінський чи людський вхопивши, - повернули круто нагору. Вепрячі ж сліди подались просто упоперек, через річку.

– Стій! - сказав старий Сірко. - Ніч надходить. А проти ночі кішок не стежать.

В цім місці річка, що текла взагалі, крутячись та петляючи межи становиками, як і всі тутешні річки, робила круте коліно. Старий подивився, ще раз прикинув і вирішив тут ставати табором. Вмить напнули намет, розгрібши сніг, нарубали хмизу, наносили ялинкового та смерекового гілля. Звалили сухостій і, порубавши його на дрова, розклали вогнище. Хотілось їсти та ще більше хотілось пити. Двічі кип'ятили чай. їжі не варили, а просто їли пироги й морожене сире м'ясо - “струганину”. Передусім випили спирту, а тоді стругали мясо ножем - кожен своїм (від цього й “струганина”) і, вмочивши стружку в сіль, так їли.

Після вечері Грицько оббілував соболя, що за той час, поки вечеряли, встиг розморозитись.

– Ну, як, батьку? - підняв шкірку, милуючись.

Батько, фахівець у хутрині, взяв у руку, труснув, прицмокнув:

– Гарний! - І удаючи інспектора бази, додав: - Сорт перший, висока підголовка, темний, комірний. Без дефекту. Лунка стандартна… За це - дві тисячі штрафу або шість місяців тюрми!… Але оскільки він сам винен, що поліз туди, де його не прохано, то ми його здамо за камчатського або за сахалінського - там дозволено полювати на нього.

А соболь, дійсно, був гарний. Зверху переливався сизо-синім відтінком воронового пера. Роздмухати чорнуд ость - голубіє пух. “Голубуватий”. А хвіст!… Грицько приміряв пишного соболя до ковніру сестpi - чи до лиця. Та:

– О! Оце тобі, дитино, як піймаєш кішку.

– Ай правда! - посміхнувся Сірко. - Правда! Хапани бурундуки носять, а ми вже соболя як-небудь… Та треба ж іще здобути якого.

Наталка тільки очима мерехкотіла, задоволена. Що то жінка! У вічнім, іноді навіть підсвідомім прагненні бувши гарною й так, бути ще ліпшою - жінка всюди вірна собі.

Грицько повісив соболя в намет - хай висить.

– А ми ще десь здобудемо, щоб не один. Грець їх бери з їхніми законами!

Рано-рано, тільки-но розвиднилось, рушили. Покинули так намет і все, що було в нім і коло нього, - всі зайві речі лишили тут. Взяли з собою лише сірники, трохи їжі, боклажку з спиртом та своє мисливське встаткування. За розрахунком старого, вони сьогодні мали догнати і згребати тих кішок. Ще до вечора, як Бог дасть. А ні, то завтра.