Читать «Тигролови» онлайн - страница 131

А надто сміялась з того “великого пана”, що Григорій зіпхнув його з дверей. А ще більше з того грабіжника, що так добре на них заробив опівночі, й шкодувала, чому вони не підібрали пістоля.

– От два дурні! Зовсім-зовсім два дурні, два ведмеді! Ані тобі з дівчатами не вміли добре потанцювати, ані пістоля їй в подарунок забрати… А то навезли катзна чого, ніби вона якась панянка мальована… Хто це добирав всі ті цукерки, ці шоколядки, ці “духи”, ці гребінці тендітні?

– Я…

– Ну, й дурний.

– І Григорій теж.

– Ну, то обидва дурні. Ще дурніші!… Зовсім, геть зовсім дурні!

Розділ одинадцятий

На кішку

– Ну, як, дітки? Поїдемо? - питав старий Сірно, вагаючись сам це вирішувати, їхати їм чи не їхати на кішку: - Ех, немає Миколи!

– Нічого, батьку! - Це Наталка суворо. - Все одно нас таки знову четверо. Поїдемо… - Упевнено так, беззаперечливо.

Старий Сірко подумав, подивився на Григорія, посміхнувся:

– Таке, брат, діло! - І покрутив головою. - Маю відомості, що коло Іману бачили кішку чи аж дві. Кажуть, багато вепрів з'явилось. Ну, ясно, де вепр, там і кішка. З того цей пастух і живе. Та от… Ех!,. Ну, як, козаче, га? - спитав Григорія посміхаючись.

Старий шукав підтримки. Вагався дід. Ніколи не вагався, а тепер вагався. Нема четвертого, нема Миколи.

Григорій добрий хлопець, але ж уперше…

Григорій подивився в очі просто, хотів сказати рішуче, як Наталка: “Поїдем”, але… чи має він право вирішати?

Сірко задумався. Справа була поважна. Кішка - це не заєць і не лис. Відтоді, як не стало Миколи, хто його зна як, чи вдасться. Стара Сірчиха стурбовано відмовляла:

– Та хай вона сказиться! Та чи вам мало? Ті чи вам життя набридло? Та хай її трясця візьме! Сидіть уже! Це й вирішило справу. Старий махнув рукою:

– Ну, то споряджайтесь! ге, стара! Бог не без милості, козак не без щастя. Спробуєм щастя. Будеш за Миколу, козаче! Витримаєш?

– Спробую, - відповів Григорій серйозно, - Тільки ж…

– Знаю, знаю, синку. Нічого. Я тебе підкую трохи. Хоч ти й підкований.

Отже, вирішили їхати.

Стара, зажурена, мовчала. Хіба вони послухають? Лише тліла серцем та нишком витирала сльози. Згадала торішнє - як привезли сина з розчавленою головою… Боже мій! Як з війни привезли. Кішка, твар тая поганая, вхопила пащею… Будь вона проклята!

– Ну, от іще! - потішала Наталка. - Не журіться, мамо! Та чи це вперше? Таке… Ми скоро будемо дома. Ми так тільки, з'їздимо та й назад. Ніяких там кішок немає… Розбіглись досі, почувши.

– Та хоч би… - І хрестила Наталку, і хрестила всіх, як завжди, як кожен раз, виряджаючи. Тут бо люди гинуть всюди просто. Не з'їсть кішка - то заблудить, не заблудить - у марі втопиться, замерзне, чи ведмідь, або вепр піддере, а то так простудиться - та й Богові душу віддасть.

А збиралися цим разом не так, як звичайно. Повдягали ватяні штани й куцини. А окремо взяли голої дебелої лосиної шкіри піджаки. І такі ж дебелі лосині пальчатки - рукавиці, - сама шкіра на них, без нічого. Взяли по парі запасних ремузів - теж з міцної шкіри. Словом, побільше шкіри. На старому, як і на всіх, уже не кашкетик, а шкіряний капелюх, хутром униз.