Читать «Витязь у тигровій шкурі» онлайн - страница 2

Є такі, але й інакших знаю віршників багато,

Що не годні слів добрати із разючого булата.

Це - мисливці недолугі. їх стріла, легка й щербата,

Непридатна бити звіра, поціляє в звіренята.

Треті є іще відмінні: не бракує їм кебети

Прикрашати співом сварку, гулі, гульбища й бенкети,-

Досить з них, якщо їм скажуть: «Склав співаннячко дзвінке ти».

Лиш в значних, величних творах визначаються поети.

Той - поет, що труд свій творчий береже, мов дань велику,

Щоб даниною такою тішить діву сонцелику,

Дум своїх вславлять владику і кохать її довіку,

Тільки їй одній віддати мови звучної музику.

Знайте всі: одну красуню славлю я пісенним хором,-

Це для мене честь велика, не потала і не сором;

В ній - моє життя, в жорстокій, з гнівним, як в пантери, зором;

Я ім'я її вславляю, перлом вквітчую прозорим.

Славлю я любов високу, душ піднесених потугу,

Що її не вкласти в слово, в нашу мову недолугу.

Дар небес - таке кохання, неземне стремління духу,-

Хто до нього прагне, мусить знести горе, злидні й тугу.

Мудрецям незрозуміла почуття такого суть,-

Всі слова для нього кволі, і не всім його відчуть;

Це - не хтиве перелюбство, вгрузле в плотську каламуть,

Це - любов, яку коханці за зразок собі беруть.

По-арабському шаленець і міджнур - слівце одне,

Бо і справді шаленіє, хто глибин чуття сягне.

Є такі, що дух їх лине в поривання неземне,

Інший має ницу вдачу - він красунь не промине.

Хто міджнуром є, той в серці повен красоти ясної,

І душа його ясніє в мудрості та супокої,

Діє він так щедро й палко, як поводяться герої.

Не кохає той, хто зрікся бути вдачі отакої.

Незбагненна таємниця є в міджнуровім коханні,

І до нього не рівняти любодійництва погані;

Хіть - одне, кохання - інше, поміж них безодні й хлані,-

їх не плутайте, вслухайтесь в ці поради, мною дані!

Вірним є міджнур в коханні - хтиві він ганьбить пороки;

Бувши з милою в розлуці, відчуває біль глибокий,

Бо віддав сповна все серце їй, хоч гнівній, хоч жорстокій.

Я ганьблю любов бездушну, де є тільки скоки-цмоки.

Отакі діла, коханці, ви коханням не зовіть:

Нині - ця, а взавтра - інша, теж покинута за мить,-

Це похоже на хлопчачу, не приборкану ще хіть.

Тільки той, хто зрікся світу, вміє щиро полюбить.

Знак найвищої любові - почуття свої таїти,

Вічно згадуючи любу, повсякчас відлюдно жити,

У розлуці з нею мліти, пломеніти і горіти;

Хоч би й гнівалась кохана,- їй годити і служити.

Заховати тайну серця треба від найближчих навіть,-

Можна стогоном жальливим честь коханої знеславить.

Ні, закоханий нікому почуття свого не явить,

Через неї він палає, та вогонь за радість править.

Хто всім плеще про кохання - чи довіри годен зроду?

Він, нашкодивши коханій, діє і собі на шкоду,-

Чим себе зрятує, чутку сам пустивши між народу?

Ні, міджнур коханій діє не на зло, а на догоду.

Удає людина часом, мов укохану голубить,-

Чом же він ганьбить коханку, а, бува, й про неї трубить?

Хай нелюбу зневажає, та навіщо глумом губить?

Більш, як душу, більш, як серце, злий злостиве слово любиті

За коханою тужити - це міджнурові не встид;

Хай самотній він блукає, наче світ йому огид,

Хай, розставшись з нею, мріє про її сліпучий вид,