Читать «ЗРУЙНОВАНЕ ГНІЗДО» онлайн - страница 60

іншого од рідного свого батька, Демка!

Довго стояла Галя перед образами і те моління заспокоїло її. Вона

встала повна надії, що те не може статись, щоб її звінчали з

прикажчиком. Та не вспіла вгамуватись її збентежена душа, як

прикажчик, неначе його кликали, вже й тут, у Галиній хаті.

- Що ж, моя молода, - говорив він жартливо, - чи все упорядкувала

до шлюбу?

- Не буде того ніколи! - одповіла Галя спокійно й рішуче.

- Як то не буде ніколи, коли управитель звелів!

- А так, що й піп од живого чоловіка не звінчає.

- На те єсть наказ начальства, що як хто з служби втече, так можна

його жінку звінчати з іншим.

- Не може бути таких наказів, бо то було б проти Бога. До того ж

піп повинен спитати мене, чи згодна я піти за вас, я ж скажу, що

незгодна.

Прикажчик почав глузливо сміятись:

- Ой яка ж ти дурна... сказано хахлушка! То тільки у панів так, що

своєю волею дівки заміж ідуть: кріпачки ж ідуть за того, за кого пан

звелить.

- Як-то? - злякано спитала Галя. - І піп не питає про згоду?

- Може, й питає, якщо то так ведеться, та тільки не звертає уваги

на те, що молода говорить, а робить те, що наказує пан. Не потурати ж

дівкам. Може, яка і зовсім не хотіла б заміж іти, так панові ж треба,

щоб був приплід, щоб кріпаків у нього більшало. Отже я ласкою кажу

тобі: покинь ти дрочитись, бо все одно я й зв'язану звінчаю тебе з

собою. Не першу тебе силою будемо вінчати, знаємо, як те зробити!

Знову смертельна нудьга опанувала душу Галі і вона ридала, поки

знесилена не впала на лаву.

Минали один по одному тяжкі дні. Наближалася друга Пречиста, а там

уже можна було й вінчати. Не знаходячи собі ніякого порятунку, Галя

знесилилася серцем і нею опанувала розпука. Проте ся розпука не

знищила її завзяття - вона рішуче стала на тому, щоб не дати себе

звінчати, а як уже не буде їй ніякого порятунку, так вкинутися у лиман

разом з сином; поки ж що вона рішила втекти з хати.

- Як маєш рости, синочку мій, нещасним кріпаком, - плакала вона

над Миколкою, пригортаючи його до лона, - так ліпше я сама понесу тебе

з собою на той світ!

А немовлятко неначе хотіло розважити матір: випручає рученята,

гукає до неї та сміється... Сміялася й матір, радіючи на дитину, але

очі її росили ту усмішку пекучими сльозами. Не приведи, Боже, нікому

сміятися таким сміхом, як сміялася Галя, лагодячись нести свою дитину

в холодні хвилі лиману!

Як тільки через кілька день, Галя почула од прикажчика, що завтра

рано їхати до церкви, вона, діждавши вечора, взяла в торбу хліба, а на

руки Миколку і, ховаючись у темряві, вийшла в сад. Проминувши там

батькову пасіку, перелізла вона через перелаз до левади, спустилася до

лиману і пішла попід кручею, берегом, до того місця, де росли очерети.

Там, у тих очеретах, вона й сховалася, хоч і добре розуміла, що се

переховування ненадовго відтягне час її згуби, бо не на великий час їй

вистачить хліба.

Всю ніч і весь другий день вона просиділа в очереті. Земля під нею