Читать «ЗРУЙНОВАНЕ ГНІЗДО» онлайн - страница 51
Адріан Кащенко
будемо без білета? - У в'язниці вам все одно він непотрібний! Тепер і
Петро зрозумів, що справа виходить на зле. Що, може, доведеться
шаблями та чингалами собі до дуба стежку прокладати. Проте, раніше ніж
проливати кров, він вдавався до хитрощів. Почувши, що дехто з то
вариства почав сперечатись з городничим, доводячи, що запорожці вільні
люди, він зразу спинив їх і повів розмову сам: - Ви пробачте нам, пане
полковнику. Як ми третій рік уже не бували тут, то й не знаємо, що тут
діялося і як воно є. От, будь ласка, скажіть, як воно сталося, що
запорожці були вільні, як от приміром ви, пане, а тепер ви питаєте, чи
немає поміж вами панських? - Бачу, що в тебе в голові горобці літають.
Не дурно ж вона як винницький казан завбільшки. Було колись ваше, та
минулося, а тепер всі запорожці, що по панських землях сидять, так то
панські кріпаки, а таких, що вештаються по селах, як от ви, забирають
у пікінери на царську службу. От що! - Так виходить, пане, так, що як
хто запорожець, так або рабуй у пана, або служи цариці? - Нарешті таки
збагнув! Так же воно й є! - Так про що ж ви, пане полковнику,
турбуєтесь? Адже ж ми з тим і прибули сюди з Дунаю, щоб у пікінерах
цариці послужити! Городничий глянув на Петра здивовано, а його
товариші ледве не скрикнули з обурення, та таки вдержалися,
зрозумівши, що Петро хоче обморочити городничого. - Як? Самі, охотою
йдете? - спитав Шостак. - Та вже ж ніяк! Запорожцеві що? Звісно, або
гуляти, або воювати... Гульня нам за два роки прямо остогидла, а
воювати - так аж руки сверблять... От ви, пане полковнику, і напишіть,
значить, до губернського правління, щоб нас прийняли у пікінери, а ми
поки що на прощання погуляємо! - Так ви б же так зразу й говорили, що
приїхали служити пікінерами, а то почали верзти нісенітницю про якесь
вільне життя. У пікінери я можу вас і без губернського правління
віддати... на те у мене наказ є. Якщо так по добрій волі йдете, то
ідіть з Богом догуляйте, а завтра я й виряжу вас у Самар. - От
спасибі, що недовго тут держатимете... - сказав Петро. - Коли б
скоріше до війська, бо воювати притьмом хочеться! Вклонившись
городничому, Петро махнув рукою товаришам: - Ну, панове, ходімте та
вдаримо сьогодні ще лихом об землю! - Тільки глядіть, бешкету не
чиніть, - гукнув услід козакам городничий і почав розпитувати
підручного про інші справи в місті. Петро справді повів товаришів
знову на базар та завів до шинку, на берег же до дуба нікого й не
пустив іти, щоб поліцаї не вистежили, що у запорожців стоїть дуб
напоготові. Тільки коли вже смеркло, козаки пішли у берег і, діждавши
Гайдабуру з його жінкою, після третіх півнів відпихнули дуба на воду і
попливли вниз за водою. На сході небо почало біліти. Зірки зблідли,
стеряли свої яскраві проміння і одна по одній зникли з очей козаків.
Темний, як ніч, Дніпро почав на сході вкриватись спершу срібним, а
далі срібно-рожевим килимом. Кайдаки міцно спали, як і та воля, що її