Читать «ЗРУЙНОВАНЕ ГНІЗДО» онлайн - страница 11

почали з'являтися всякі заїдки, а далі запарував і смачний борщ: Глоба

ж тим часом витяг з комори цілий десяток сулій та сулійок з

вишнівками, тернівками, дулівками й іншими наливками, що він настоював

з ягід та овочів власного саду. За чаркою горілки старі приятелі

розбалакалися, пригадуючи своє козакування, пригоди, бойовища й

молодецьку гульню. Розмова протяглася довго і хоч почалася весело та

скінчилася журливо, бо козаки пригадали події останніх часів -

пригадали, що немає вже їхньої неньки Січі Запорозької. - Все

минулося!.. - сказав наприкінці обіду Глоба. - Минулося й не вернеться

ніколи, як і наші молоді літа. У тебе, Дмитре, он хоч дочка єсть...

благословить Бог, так і онуки будуть... вже ж хтось пом'яне; я ж, як

був сіромахою, то так сіромахою мене й поховають і не буде кому про

мене згадати! Ну, та що про се говорити... Ходімо ліпше я покажу тобі

мій садок. Всі, вставши з-за столу, пішли з хати і зразу опинилися в

саду. Деревами була обсаджена велика обшир Дніпрового берега, що

високо піднімався над річкою. У всякому кутку саду були окремі дерева:

цілі площі були під вишнями, яблунями, дулями й сливами; понад

стежками ж росли шовковиці, кислиці, каштани, клен, ясен та силенна

сила бузку. Балан, оглядаючи сад, дивувався з того, що всяка рослина в

саду була так вихована, як дитина, і не хотів йняти віри, щоб все те

зробила одна людина власноручно; Глоба ж, любуючись наслідками своєї

праці і радіючи на здивування свого приятеля, весело й гордовито

говорив: - Ось де мої укохані діти! Ось де мої нащадки на сьому світі!

Якщо вони мають душу, то згадають мене після смерті. Далі Глоба

показав Баданові все своє господарство і повів у берег Дніпра, де,

притулившись до скелі, шумів колесами млин і стояли, прив'язані до

коріння осокорів, великі й малі човни. - Забагатів я! - сказав Глоба

Баданові, коли всі верталися вже до хати. - Бач: у мене млин, всяка

худоба нелічена, зимовник на дві половини... Ще й другий зимовник і

другий сад єсть у долині біля річки Половиці... А нащо мені все оте?

Мені вже час про спасеніє душі подбати. Віддам, мабуть, все добро на

Самарський Миколаївський монастир, та й сам піду туди віку доживати.

Увесь вечір приятелі згадували про своє минуле життя та гадали про

майбутню долю Запорожжя і тільки пізно після вечері полягали спати.

Ранком другого дня Глоба наклав приятелю на віз харчів і, взявши з

млина двох наймитів, облагодив великого дуба, щоб ним перевезти гостей

разом з їхнім возом і волами на той бік Дніпра. Ще не встало сонце, як

наші подорожні були в дубі і, протягши його деякий час понад берегом,

щоб легше було обминути передні скелі Монастирського острова, рушили

упоперек широкої річки. Демко разом з наймитами громадив веслами, а на

стерні, проводжаючи товариша, сидів сам Глоба. Прудкі хвилі річки враз

підхопили дуба і понесли вниз, неначе намагаючись кинути його на скелі

острова. Та тільки їм не пощастило: дужа рука крем'язного запорожця