Читать «Козир-дівка» онлайн - страница 12

– А що слідствіє? – питав пан справник.

– Окончено, ваше благор… чи то пак, ваше високоблагородіє! І допрос, і свидітельські показанія, і метрика, і обиск…

– Покажи. Ето письмоводитель писав?

– Ніту, ваше високоблагородіє! їх благородіє отлучались ради тілесної чистоти у оноє місто, сиріч у річку, ізмити плоть свою, а я даби неудержанно…

Пан справник переворочував, переворочував листи і каже: «Справно… Харашо! Так і наш засідатель, Марко По-бийпіч, не виведе кінців… Харашо! Я дома попідписую. Вели лошадей запрягать… Хто там хниче на крильці?»

А то наша бідна Ївга, що ждала справника, як янгола божого, думаючи, що він-то защитить її Левка, і як він приїхав, так вона все пильновала край холодної, що як поведуть її Левка до справника, так j вона за ним піде і буде слухати, що там він на допросі казатиме: який його нечистий навчив відбивати батькову скриню і гроші брати?

Оттут наш пан писар проковтнув душу і зібрався брехати. Пригладив чуб, кахикнув, пояс підтягує, а очі у землю устромив, щоб, бачите, не видно було, що ув очах його чоловічки верх ногами стали, як у всякого, хто почне брехати, та й каже:

– То, ваше благоро… чи то пак, ваше викособлагородіє, хазяйська дочер. Єсть прослишений рекрутський набор, так ужасається, щоб єдиноутробного у неї брата не возиміли…

– Хіба-разві буваєть поведенія не з так?…

– Ніту, ваше високоблагородіє, за ним качеств ніяких не іміється'і суть двудушная сказка, но.женськеє діло, глу-пость…

– Скажи їй, щоб нічого не боялася. Вели лошадей подавати. А арештанта одправляй у город сейчас. Покуда я приїду, штоб там бул. Я його тотчас рішу. Пастроже за ним сматрєть, штоб з дароги не вшол.

– Подозвольте, ваше високоблагородіє, мені самому його препроводити і квитанцію получить. Ще ж і діло імі-ється у суді…

– Харашо, веди сам. Пашол! Пашлн мне голову.

Пан писар повернузся на одній нозі, мов та дзига, тільки патли його мотнулися і щез.

Зараз за ним увійшов до справника голова, і двері собі зачинили. Щось довгенько розговорювали собі, і чути було, щось бряжчало: хто каже – поличне, з яким Левка схопили, перелічовали, а хто каже, що то чашки бряжчали, а може, і те, і друге; ми там не були, так і не знаємо; та і не наше діло: ми розказуємо про Левка та про Ївгу, а меж них не мішаємося, щоб часом чого через верх не перебрехати або і не добрехати. Покиньмо їх та ходім поки за писарем; будем дивитись, що той мудрує.

От, вихопившись від справника і йдучи побіля Ївги, що стоїть на містку та гірко рида, от він їй і каже:

– Не плач, голубко; проси пильніш їх високоблагородіє, пана справника; він помилує; може, зоставить Левка дома; аби у салдати не узяв. Проси якомога! – та й побіг до свого діла. Вже в нього і калавурні, і провожаті, так і вмилося: не дали Левкові і здихнути, ухопили, руки зв'язали і повели до города; а пан писар ззаду іде і наглядає, щоб справно було.