Читать «Химерне місто Дрободан» онлайн - страница 48

— Егей, ти обережно! Знав я кількох журналістів, які підсіли на політику, беззастережно вступаючи в громадські контакти… І це зруйнувало їхнє життя. Тепер-от отримують пенсію по інвалідності і заліковують шизоголізм та психіліс.

— Страмна халепа! — пожалівся я, підкидаючи в руках Редакторську акредитацію, — А це не заразно?

— Заховай ото, — погрозливо порадив Нінка, — а то розлякаєш нам тут усіх парламентарів! А які не розбіжаться, страждатимуть на нервовий тік і гикавку. Як, скажи, інтерв’ю брати?

— Гаразд, але де ти бачиш “голосів”? Тут самі лише тужливі привиди сновигають…

— Ми їх тут почекаємо. Бач, коридор розходиться, праворуч і ліворуч — вони обидва ведуть до Зали Дискурсу. Це, залежно від того, з якої ноги встав сьогодні “благородний-раб-народний”, з котрогось з них зараз з’явиться наша жертва.

І справді, один за одним з коридорів влади виринали “голоси”. Йшли вони неспішним кроком, нечутливі до навколишнього, з блаженними посмішками на суворих парламентських обличчях.

— Так, — прошепотів Нінка, — тепер слід вибрати з натовпу якогось “голоса”. Давай, обирай найбільш симпатичного.

— Он! — я тицьнув пальцем, — Бачу симпатичну жіночку в віночку з кульбабок.

— Жіночок не займай. Вона тобі і на смертному одрі набреше, аби лишень здаватися загадковою і непередбачуваною, дарма, що у віночку.

— Ну гаразд. Тоді он іде сивий дядечко, з вусами. І з… ага, з сапою за плечима?

— Цей… Ну ні, цей — ідейний. Такому аби б потріпатися: преса для нього — об’єкт наруги.

— Угу. А отой джентльмен, з рахівницею?

— Це якийсь колишній банкір альбо підприємець, якого лише якесь горе змусило продатися до парламенту. В нього, напевне, ще й досі фантомні болі за великими фінансами, так що він мусить крутити якісь махінації, аби лишень кваліфікації не втратити. Поспілкуватись має сенс, якщо вже зовсім писати нема про що.

— Е-е, може он-той, в брилі, схожий на бульдога?

— Цей, чи що? А, керівник віртуально-демократичної партії… Ну чого ж, можна спробувати.

***

— Ваше ім’я, шановний, можна дізнатися? — ввічливо поцікавився я, коли ми затягли “голоса” до кабінету. Той, на мій подив, навіть і не пручався. Лише кліпав очима та бурмотів уривки з особливо популярних нормативних актів.

— Тцуцик його звати, — похмуро повідомив Нінкомпуп, — Клоран бей Тцуцик. Не бачиш, Бруксе, він же у альтернативному стані свідомості. Це, знаєш, щоби брати участь у Громадському Дискурсі, слід увійти у транс, аби власні інтереси, таланти та інші примочки не заважали неупередженому законотворенню. Але щоб аж так? Мнм, цікаво…

— Да-да, Тцуцик! — радо відгукнувся “голос”, ідентифікувавши знайоме буквосполучення.

— Ну а як же ми його інтерв’юватимемо, Нінка?

Нінка сів на стільця і приречено зітхнув.

— Боюсь, що методом вільних асоціацій.

— Це ж як?

— Побачиш. Пан Тцуцик, розкажіть, який закон сьогодні обговорювався на богослужінні?

— Так-так, я за.

— А називався він як?

— На сучасному етапі ми вважаємо такі заходи доцільними і перспективними.

Ми перезирнулися. Щось не густо.

— Дай я спробую, — всміхнувся я кутиком вуст до Нінки.