Читать «Химерне місто Дрободан» онлайн - страница 28

Що, виходить, це вона, моя ніжна подруга, стала виконавицею брутального вбивства? І хто ж міг замовити послуги такого кваліфікованоого соціального працівника?

От на цій стадії інтелектуальних вправ моя прогулянка закінчилася біля дверей власного помешкання, тому відповіді на це питання як так і не встиг народити. Тим більше, що увійшовши до кімнати, я дещо здивувався. Настільки, що вкляк у дверях, скам’янівши, як античний герой, котрому показали алегорію тещі — страшну подобу, прикрашену зачіскою із земноводних.

Такого я навіть у щасливі часи п’яних дебошів, навіть за непересічного натхнення до шляхетної руйнації не міг би натворити — визнаю без зайвої скромності. Вигляд у моєї хати був такий, наче тут було безуспішно ув’язнено самого Мортіддо — духа-покровителя маніяків, психопатів та золотої молоді. Я роззирнувся, шепочучи багатоповерхову мантру.

Подумалося, що я і сам міг би потрапити під гарячу тумбочку чи швидколетний стіл, який пробив мені в стіні вентиляційний отвір метр на метр. Від цієї думки стало якось прикро і незатишно. Ніякі запори на дверях, схоже, не викликали в злочинців розгубленості чи фрустрації. Тільки навіщо б це їм здалося? Красти тут просто нічого, та і хто… Тут раптом пролунав дзвінок. Нормальний же наче звук, та тут зі мною стався класичний істеричний напад — я рибкою пірнув за хаотичні барикади, створені з деталей мого інтер’єру, і визирнув звідти, тихо, та невтримно гигочучи. Двері, що ледве трималися на одній з завіс, прочинилися, і до кімнати прослизнув пан Фобіус.

— Бгу-укс! — покликав він, — я жнаю, шо ти тут!

Після такого вступу самовладання мені зрадило остаточно, і я вистрибнув з уламків буфету, мов суїцідальний вояка з траншеї.

— Якого хрона, Фобіусе?! Це ж ваші срані гобліни вчинили цей страмний звіздець?!

— Ну, шпокійно, хльопшику. Жвіждець — то є фільософська катеґогія, а це — всього-то нашлідок твоєї негаціональної повидінки. Ти не пгийшов, як тебе запгошували…

— Я потрапив у бійку в богемному кварталі, поки шукав вашу смердючу конспіративну шнабс-квартиру! — я продемонстрував йому каліцтва, які спричинила мені Парабелла. Швидко так продемонстрував, аби у Фобіуса не виникла підозра, що митці, які мене гей-би брутально відлупцювали, мали до мене якісь ніжні почуття.

— Шальона махльойка! Шо ш ти не шказав?

— А кому було казати? Зорям в небі чи бомжикам в канаві? В мене ж ще й робота!

— І отже?

— Я втираюся в довір’я колег, поки що. І це важко все таки… як на печінку. Та, зрештою, Фобіусе, чого ви хочете досягти, діючи такими методами? За таких умов співпрацювати, шпигувати та викривати змови я категорично відмовляюся. Мені потрібен комфорт і затишок, і ще, бажано, цілі стіни.

— Ґагазд. Хлопці, а ходіть-но сюдою!

До кімнати увірвалися оті самі срані гобліни (3 шт), про яких йшлося. Вони гордо оглянули поле битви з моїми бідолашними меблями, що полягли без спротиву і злого слова, та неввічливо витрищілися на їхнього скорботного власника.