Читать «Химерне місто Дрободан» онлайн - страница 23

Аж ні, найстрашніше було попереду. Різні ентузіасти почали виголошувати тости, в яких на льоту творилася міфологія місцевого значення. Потім слово взяв Сам, Пайба Оліфаг, з вуст якого полилися побрехеньки про гіпотетичні досягнення співробітників. Я ж, не знаючи, що на мене чекає, спокійно і розважливо розливав колегам коктейлі: як не як, Статика і Динаміка Алкогольних Сполучень була моїм улюбленим предметом у Школі Високих Наук. Особливою популярністю користувалися напої “духошиб”, “горлочос”, “вивертач” і мій власний винахід — м’який і приємний коктейль “зашморг”. І тут рука моя, дарма що зміцніла у багаторічних тренуваннях, здригнулася, проливаючи рідину, що підозріло зашкварчала на поверхні столу.

— І дозвольте запропонувати ще один тост, — якраз в цей час промовив Редактор, — За нового нашого колегу, який перебуває в нас за спеціальним завданням Архів!

Я, брутально вражений у хворе місце, заціпенів, дико роззираючись. Нарід чомусь не поспішав вчинити мені виважено-справедливе скарання на горло без суду і слідства. Навпаки, схоже, заява викликала в журналістів бурхливі позитивні емоції, а власне, п’яний регіт. Ага. Тобто, це жарт такий. Так що ж, Оліфаг мені просто не повірив? Перед очима застрибали зорі — вкотре вже виникла страшна підозра, що в мене, перепрошую, біла гарячка.

— І які вони, Архик-ги? — поцікавився Джаскін, дивлячись кудись на моє ліве вухо.

— Ха! — злісно вишкірився я, відчуваючи, як у мене починають горіти вуха, — Вони страшні, як найгірше, що лише може трапитись зі смертним: начальник-трудоголік, колеги — невловимі месники, дружина-німфоманка, коханка-ювелір, друзі-злочинці, вороги — колишні друзі. Це — як любов до себе без взаємності, як чужий успіх, як пограбування в день зарплати. Це навіть гірше за журналістів.

Присутні загигикали, оскільки, звичайно, уявити останнє вдавалося лише із докладанням певних зусиль, які у такому святковому стані давалися непросто. Адже ж cамоповага журналіста не має розумних меж.

— А навіщо їм тебе сюди тойво? — почувся веселий басець. Це знов, зметикував я, пан Реморс, влаштовує мені западлянку.

— А я сюди оце, аби ви їм тут не тойво усю Систему, — відповів я у тому ж стилі.

— Але ми, хлопці, сила!

— Ну, по чарці? За побожний страх, як основу взаємоповаги!

Зазвучали різні ще більш екзотичні тости, як то, “за економічні реформи та нещасні випадки”, “за політику та інші стихійні лиха” і навіть “за світське життя столичного криміналітету”. Від такої концентрації чорного гумору в мене волосся на загривку ставало сторч і нестримно тягло до пляшки. А тут іще — наслідки стресу, автором якого був підступний головний Редактор…

Так що, вибачте вже, додому я причвалав не те що напідпитку, а просто убитий в тираж. Автопілот видавав загадкові фігури вищого пілотажу, роблячи мою ходу схожою на шлюбний танок павіана, а коли переді мною виникла якась перепона, я пробурмотів щось на зразок “я вільний громадянин метрополісу, а ти — інфраструктура, так що пшла в пень з дороги прогресу!”