Читать «Химерне місто Дрободан» онлайн - страница 12

— Тільки у мене для тебе неприємна новина. Спук загинув від руки невідомого найманого соціального працівника минулого місяця. Погана ідея — крутити Архам хвости. Отака страмна халепа. Я розумію, що ти можеш думати про Архів. Їх і дійсно не існує.

Так, дуже цікаво!

— Це легенда, якою прикриваються численні службовці храмів Мертвих Богів.

— В сенсі, храмові курви? — заусміхався я.

— І вони теж. Так що ти розумієш, ми просто вирішили дещо посприяти налагодженню твоєї долі.

Я похмуро огледівся. Як це слід сприймати? Це було попередження чи погроза? Чи може, вони й так уже все вирішили, так би мовити, без мого надокучливого втручання?

— Тому мене дуже тішить, — іронічно всміхнувся пан Оліфаг, — що ти беззастережно погоджуєшся на всі наші умови.

Як, а? Треба ж було так граційно обійти мене з усіх боків!

— Я був вельми радий можливості втішити вашу милість, — я аж здивувався, почувши власні отруйні інтонації, — а чи не образить вас моє безмежне нахабство, якщо я сумирно благатиму паньство нагадати мені ці самі умови: пам’ять вже, знаєте, ні до чорта.

— Ну, не треба так хвилюватися, Бруксе. Спершу ти у нас дуже близько познайомишся з темою смерті…

— Може досить вже залякувати?! — не витримав я, — я ж можу і не витримати, і зіпсувати ваш килим непристойною плямою органічного походження.

Пайба Оліфаг весело примружився.

— Звідпоки це в тебе таке параноїдальне світовідчуття?

— Та якось непомітно виникло в процесі дружнього з вами спілкування.

— Дійсно, мій спосіб поводження з підлеглими себе виправдовує. Та я мав на увазі вакансію, яка в нас нещодавно відкрилася — будеш ти, Бруксе, натхненно писати некрологи до “Голосу Совісті”. Справа потрібна і вдячна, а головне, безперервна подача матеріалу.

До такого я був готовий, як склеротик до річниці весілля. Пан Оліфаг мав приємність спостерігати на моєму обличчі безпосередню дитячу пришелепкуватість, яка, щоправда, швидко змінювалась на досить осмислений шок.

— Які ще… некрологи? Я ж нікому зла не бажаю. В мене, знаєте, гіпотанатонія — нестача гормону танатосу. Ви впевнені, що я впораюсь?

(Хоча, відразу ж зметикував я, є у мене й кілька добрих — хоча й ще досі живих — знайомих, чиї некрологи я волів би написати власноруч.)

— Нічого, попрацюєш у нас із тиждень, і все буде гаразд. Тільки дарма ти так зрадів — складання некрологів не планована діяльність. Якраз тут — найменша частка Щонайгірших Можливостей, про які ти на днях так красномовно нагородив нам нісенітниць, оскільки все найгірше вже сталось. Треба ж тобі починати з елементарного. А там побачимо — може, скоро ти вже зможеш писати про смертельно хворих, приречених до страти і посадових осіб. Нічого-нічого, жартую. А щодо платні… думаю, ми зможемо забезпечити тобі прожитковий мінімум.

Я здригнувся і вкрився холодним потом. Бачив я тих, хто жив на “прожитковий мінімум” — вони перебували у спеціальних місцях за колючим дротом, носили смугасті роби і мали бірочку з номером.

— Ги-ги, — зловтішно сказав Редактор, — це у нас такий професійний жаргон. Ну нічого, щось влаштуємо. А зараз, ходи, познайомишся з майбутніми колегами.