Читать «Дівчатка» онлайн - страница 16

А в дев'ятому, недобувши останньої чверті, вона вийшла вже назавжди. А вслід за нею звільнився й учитель фізкультури — колишній майстер спорту з плавання, сорокалітній мужик із бурхливою сивіючою чуприною (чому спортсмени так рідко лисіють?!), з їдким потом і волосками в ніздрях. З'ясувалося, що в них із Ленцею був роман, цілу ту весну. Хтось їх підстеріг.

…Звалені в кутку роздягалки старі дерматинові мати, такі шкарубкі на дотик, мов довго вимочувані в ропі, і сухий, встояний, якийсь уже й свійський, як буває в давно покинутих стайнях, запах задавненого дитячого поту, — чи не тільки дитячого, а ще й того другого, навального й їдкого?…

***

Хтось повсякчас проживає за тебе твоє життя — одну з його можливих, ніколи тобою не здійснених версій. Всі почуття, що по-справжньому в'яжуть нас з іншими, від любови до заздрости, походять від цієї потаємної туги за іншими життями — інстинктивно вгаданими, розпізнаними нашими життями, яких ми, одначе, ніколи, ніколи не будемо мати.

І хтось нас боронить, хтось ослоняє собою — проживаючи їх за нас спимо без кошмарів.

***

Звичайно, казала Дарчина мама, в усьому винуваті батьки: тільки глянути на ту матінку, одразу все ясно. Кажучи це, вона стригла нігті — з різким, ляскучим звуком: як завжди, кравецькими ножицями — манікюрних у них в домі не водилося. В голосі їй стояло, мов пам'ятник, — слупом — торжество матері, котру, з якого боку не глянь, нема в чому звинуватити. І ще щось поза тим, що вже тоді змусило Дарку нагороїжитися, хоча й мовчки, в собі: безлика й безособова, завважки в усі десять атмосфер океанського дна, відвічна правота роду — супроти виламаної з його регул одиниці, моторошна штука.

***

Найсильніше своє пережиття Дарчина мама мала так само в тринадцять років. Вона стояла з санчатами на горбі, розпашіла й захекана, чекаючи своєї черги з'їжджати, — і раптом побачила, як тече з-під ніг у долину всніжений схил у бузкових тінях од дерев: проти сонця сніг ряхтів міріадами іскор, і кожна з них всередині себе була планетою. Планети горіли, мінились і, як сказав поет, котрого дівчинка ще не вчила в школі, бо була замала, — акордились.

Дівчинка дивилась, а блиск наростав — до ледь чутного, тонкого крижаного передзвону у вухах. Дівчинка не знала, що цей звук древні колись називали музикою сфер. Що це і є — голос безмежжя. Вона знала тільки, що мусить зараз же одвести погляд — інакше станеться щось страшне й безповоротне, інакше все, кінець, здурію! — чорна блискавка кресонула в голові, позначаючи межу: назад, назад!…

І вона одвела погляд.

Потім у неї все було гаразд: заміжжя, і злидні, і діти, й хвороби, і нелюба праця, й маленькі радощі — наприклад, нова квартира або купівля шкіряного пальта. Правда, шкіра трапилася свиняча, зате дуже доброї вичинки.

Могло бути й гірше. І то набагато.