Читать «Дівчатка» онлайн - страница 13

І тому, коли на класних зборах Дарка, як голова ради загону («таваріщ прєдсєдатєль совєта атряда»: б'є барабан, мов перед стратою, вноситься прапор червоного плюшу з жовтими китицями…), — і як колишня подруга Скальковської, атож, без такого відмежування не обійтись було, товкмачили їй, кожне наодинці, завуч, і класна керівничка, і всі, всі, всі, інакше Ленчине падіння і її потягло б за собою кудись на безвість, навіть помислити страх, — коли вона мусила оголосити «пєрсональноє дело» Скальковської й першою забрати слово (…і знову попервах той дивний резонанс від стиснутого гортанню голосу, що ніяк не проковтується, — він відлунює зсередини тобі в голові, цілий час чуєш власну голову…), — вона здала Ленцю так, як од неї не сподівався ніхто — ані сама вона од себе.

Найбільше це мусило нагадувати розпаношену, по наростаючій, атаку маленького злого собачати — наскоками, наскоками, за литки, от уже показалася кров, і знов, і далі — до м'яса: а пригадай! пригадай, що ти казала мені про товаришів у класі — що вони всі обмежені нікчеми! (природно, обмежені нікчеми після цього вмент зімкнули лаву, й Ленця опинилася в повній ізоляції). Ти сама поставила себе понад класом! понад колективом! ти вирішила, що ти краща за інших, що тобі більше, ніж іншим, дозволено, і ось до чого це привело, — твоїм товаришам (правильно, не «мені»: спершу створити лаву, відтак промовляти від її імені…) сьогодні соромно за тебе!… І так далі, на п'ятірку з двома плюсами і знаком оклику, — та ні, вже й оцінки такої нема…

І не був то адміністративний раж (як кому сторонньому, ще й не надто тямкому, могло б видатися), ані, тим менше, намагання спасти власну шкуру (як випадало б висловитися, коли б не про дітей мова), а тільки яра, всепереможна хіть, хай і востаннє, а таки мати Ленцю — наверненою й розкаяною, ревно благаючою прощення за зраду. (А що власної, своєї над нею влади в Дарки вже на таке не було, то вона й удалась до єдино під ту пору приступної, послужливо підсунутої їй дорослим суспільством: «таваріщ прєдсєдатєль совєта атряда» — і б'є барабан, ох як же він бив, аж морозом під шкіру, шаманський бубон, тимпан, правильно, всі поворотні моменти в житті мають бути обставлені врочисто, як обряд ініціації в первісних племен, а чим вам, питається, перший акт колаборантства — не ініціація?…) Відповідно й зчитувати з Дарчиних слів би належало, мов ультрафіолетовим чорнилом під ними виписане: пригадай! пригадай, як ти казала, що я — єдина рідна тобі душа, єдина, з ким ти можеш поговорити, пригадай, як я казала про «Doors»: ніби справді двері розчиняються, — а ти з місця підхопила: такі ковані! важкі, як у Володимирському соборі! — і я справді такими їх бачила, і аж зойкнула від щастя, що й ти, і ти, значить, теж, ми стояли перед тими дверима вдвох, ми ж дихали водно, Ленцю, що ж ти захряснула їх переді мною?…