Читать «Люди та зорi» онлайн - страница 6

- Знаю. Але ж я пройшорв тести!

- Що тести... Ось, дивись! - вўн натис якусь кнопку.

Щось чорне й волохате безгучно впало на стўл поруч з Юрўем. Той зреагував миттю - злетўв у повўтря, крутнувся й вдарив незнайому ўстоту черевиком. Нога прорўзала повўтря. Наступний удар знўс би голову начальнику, але захисне поле м'яко вўдштовхнуло Хелла.

- Заспокўйся! - начальник вимкнув поле, ўстота зникла. - Бачиш? Ось тобў й тести.

- Що це? - цўлком спокўйно запитав Юрўй.

- Ще один тест. Оцей волохатик - всього лишень голограмма. Нормальна людина вўдсахнулась би, придивилась, абощо. А в тебе типова реакцўя десантника - спочатку знищити невўдоме, а вже потўм розбиратись. "Волохатика" ти вдарив ранўше, нўж вўн до кўнгця спроектувався, а оскўльки з цього нўчого не вийшло - ти цўлком ўнстинктивно спробував знищити причиину появи небезпеки - тобто мене. Добре, що не вдався до пўрокўнезу.

- А якби вдався?

- Тебе звўдси не випустили.

- Он як!

- Саме так! - в голосў начальника забринўв метал. - Сам колись через це пройшов. Ти розумўеш, що буде на Землў, якщо такў-от ходячў вогнемети будуть плюватись полум'ям з кожного приводу! Там ў так неспокўйно.

- Звичайно, звичайно. Але ж я пройшов тести.

Начальник зўтхнув.

- А, по-моему, ти повернешся. Я сам колись не вўрив. Потўм все-таки повернувся, потрапив на Весту...

- Куди?!

- На Весту. Чув про таку планетку?

Хелл трохи розгублено кивнув.

- То, пробачте, це... це у вас звўдти? - вўн кивнув на обрубки нўг, що ховалися у гнўздах великого крўсла начальника.

- Звўдти... - неохоче пробурчав той. - Ну, добре, досить про це. Щасти тобў!

Хелл машинально попрощався й, хоча все йшло нормально, до самого приземлення перебував пўд враженням тўеў розмови. Ў навўть вражаюча картина вўдокремлення човника вўд орбўтального комплексу та проходу атмосфери не змогли його розвўяти.

З похмурим виглядом вийшов вўн з ангару космопорту й лише помўтивши захопленў погляди кўлькох пўдлўткўв, трохи посмўхнувся - все-таки, що не кажи, а десантник ї десантник. Хоч ў зв'язкўвець.

Але вўдчуття було трохи дивним. Три роки, мало не з самого початку контракту, Юрўй мрўяв про перший свўй крок пўсля повернення на рўдну планету. Ця мить снилася йому безлўч разўв, ввижалася в маревў отруйних випарўв чужих болўт та смертоносних хащ. А тепер...

- Таке враження, наче лўтав кудись на екскурсўю! - пробурчав вўн сам до себе. Й плюнув.

Його не зустрўчали. Родиннў зв'язки значно ослабли в наскрўзь технократизованому суспўльствў, й рўдких вўдеосеансўв було цўлком досить для пўдтримання теплих стосункўв. Друзў - хто за минулў роки розлетўлись по всўй планетў, а дехто й далў, хто був весь час зайнятий, та й, чесно кажучи, менш за все Хелл хотўв зўткнутися зараз з постарўлим знайомим. Перехожў теж майже не звертали уваги на десантника в параднўй формў, що трохи розгублено зупинився на перехрестў.

Невисокў, однакового розмўру й форми кущўтяглися вздовж пластикового тротуару. Машинально Хелл тримався подалў вўд них.

- Ви - Юрўй Хелл? - хтось нерўшуче торкнув його за плече. Хелл здригнувся й повўльно - "Це Земля, а не невўдома планета, не смикайся!" розвернувся.