Читать «Людина-маятник (на украинском языке)» онлайн - страница 10

Лавро кивнув, усе ще нерозумiюче поглядаючи на Альбiну. Чого вона тут? Дивно, але тепер i йому її присутнiсть була неприємна. Може, через той смiх i плаский дотеп? В усякому разi, йому вiдлягло вiд серця, коли вона пiшла.

Далi фiльм Лаврового життя розкручувався за тим же сценарiєм - загальна слабiсть, задишка, втрата ваги, сивина... Терапiя нiскiлечки не допомагала, руйнiвнi сили не зважали нi на якi пiгулки, з кожним днем дiяли агресивнiше. Навiть геронтологам не вдалося вплинути на хiд подiй.

Доктор Лавро танув як свiчка, i нiяк було зарадити чоловiковi, окрiм як знову ввести гамма-iнтерферон. Чому вiн не пiшов на це, хоч Флорiка пропонувала одразу пiсля "пенальтi"? Вiн, бачте, вирiшив продовжити спостереження якомога довше, щоб нагромадити якнайбiльше матерiалу i "таки розкрити таємницю". Сам собi слiдчий!

- Хочу докопатися... Це ж аномалiя в роботi генного апарата. Наче хилитається маятник: молодiсть - старiсть, молодiсть - старiсть. Той маятник - це я, Флорiко, я - людина-маятник.

Дiвчина клiпала очима i зiтхала, їй дуже кортiло, щоб маятник зупинився на позначцi "Здоров'я", щоб у нареченого було все гаразд i їхнє життя ввiйшло в нормальне русло. Та ба! Не такий Лавро, щоб заспокоїтись, очi його вiдкритi на свiт, пожадливi до iнформацiї. Ну, а про генетику й говорити нiчого, тут вiн готовий життя вiддати за краплину iстини.

Флорiка, чергуючи бiля недужого довгими вечорами, кожного разу нагадувала про iнтерферон, та марно.

- Встигнемо, - вiдмагався Лавро, - ще мало цитологiчних аналiзiв. Краще ось поглянь у вiкно - якi великi зорi! Наче поближчали... Знаєш, Флорiко, менi часом здається, що я вже колись був, i ти була зi мною, i все це вже було. Ось i зараз виринає якийсь тьмавий, невиразний спогад...

- Генетична пам'ять?

- Можливо. В цьому парадоксальному свiтi все можливе, але от нiяк не проклюнеться головне, якась подiя... Чорна пляма та й тiльки, наче вугiльний мiшок у космосi. Знаєш, що це таке? Скупчення пилу. Цього "мiшка" не побачиш i в найбiльшi телескопи, вiн проявляє себе, закриваючи зорi... Отак i в нашому мозку...

Доктор Лавро говорив тихо, бурмотiв собi пiд нiс, Флорiка ледве розбирала. Замовк - подумала, що задрiмав, i вже пiдвелася навшпиньки, щоб тихенько вийти. Коли ж нi, знову обiзвався:

- Альбiна... Де це вона, що не з'являється? її вже з тиждень нема...

Ще не розтанули в повiтрi звуки цих слiв, як дверi зi скрипом прочинилися, i в тiнi (туди не сягало свiтло нiчника) стала темна постать. Флорiку наче струмом ударило: Альбiна!

А Лавро не здивувався нiскiлечки, нiби передчував, що вона прийде.

- Це ви, Альбiно? А я щойно про вас згадував.

Альбiна пiдiйшла до його лiжка, лiвою рукою притискувала якийсь згорток до грудей.

- Лежите, докторе? - поперхнулася дивним смiшком.

- Та лежу.

- Ну й будете лежати.

- Чому? - заперечив Лавро. - Я - людина-маятник, буду хилитатися туди-сюди.

- Людина-маятник? Х-ха-ха! Дотепно. Ну й хилитайтесь... - Насупилась, почала розгортати пакет. - Я ось принесла вам подаруночок... Щоб не скучали.