Читать «Танець недоумка» онлайн - страница 276

У дверях відсіку крихітне віконце — занадто брудне, щоб я міг нормально щось роздивитися. Хіба тільки те, що відсік великий. Кілька разів глибоко вдихнувши, прикладаю картку до замка й відчиняю важкі двері.

Перше, що бачу, — кокон у відкритій комірці шафи для зразків. Білий, як вербовий «котик».

— Ельзо!

Вбігаю, навіть не роззираючись. Хапаюся за кокон руками, але права (зграбна, як шматок пластмаси) усе псує… Нарешті продірявлюю отвір у щільній поверхні кокона, всовую туди пальці, розтягую краї… Й відсахуюсь, здригнувшись від несподіванки. Це не Ельза. У коконі Ірма.

Спершу не можу зрозуміти, як таке можливо. Потім допетрав: це — справжня. Авжеж, справжня. Від її голови, сплітаючись із волоссям, кудись ведуть тисячі ниток із ліловим сяйвом. Обличчя спокійне, як у сплячої. Дихає. Під повіками рухаються очні яблука. Можна подумати, їй щось сниться… «Проживає життя разом зі своєю копією, — думаю я, — тільки не за кермом».

Перша думка — розбудити її. Але завагався. На чиєму боці буде та, що багато років дихала одними легенями з тією Ірмою, яку я знаю? Яка втілювала її плани разом із нею…

— Вибач, — кажу вголос. — Доведеться тобі ще поспати.

— А сам хіба не втомився?

Голос пролунав за спиною. Обертаюся й сахаюсь. У дверях відсіку стоїть Ірма. Та сама. Голісінька — на ній ані ниточки. Шкіра трохи рожевіша, ніж зазвичай, і я розумію чому: грибниця створила це тіло щойно…

— Ти… — ошелешено кажу я, марно намагаючись відшукати поглядом бодай щось, схоже на зброю. — Що ти тут робиш?..

Всміхається мені, наче ми зустрілися вранці на біостанції біля кавового автомата.

— Ти вбив мене, пам’ятаєш? — Ірма незворушна, а її інтонація навіть дружня. — І я відродилася. Не думала, що ти вистрелиш, от чесно. Беручи до поваги, скільки разів я тебе рятувала, це свинство. Нє?

Вона йде до мене у своїй звичайній пружній манері — зібрана, як пантера. Її голизна на тлі звислого зі стелі коріння робить це все ще менш реалістичним. Я відступаю, не знаючи, на що чекати. Хоча яке там «не знаючи»… Я страшенно її боюся.

— Що ти хочеш?! Я просто прийшов забрати дочку!

— Вона вже не твоя! Може, це й добре, якщо згадати, що чекає на її батька. До речі, як рука?

— Де Ельза?

— Як ти здогадався, що іноді нам доводиться зберігати оригінали?

— Щоб мислити, потрібен зв’язок із людським мозком, — сказав це і схаменувся; вона хоче саме цього — втягти мене в розмову.

Ірма підходить ближче. Краще придумати щось, бо голіруч я з нею не впораюся.

— Ти ж розумієш, що можна все повернути? — запитує вона. — Твоє безсмертне тіло. Нашу дружбу. Більше ніж дружбу — ти ж хотів цього…

Її руки весь час трохи заведені за спину — це має дивний вигляд… Але щойно я це зауважую, Ірма дає мені хльосткого ляпаса. Я б устиг ухилитися, але в неї щось на пальцях! Воно торкається до мого обличчя, обпалюючи щоку й чоло. Пазури — завбільшки з кухонні ножі. Кров стікає з лоба, заливаючи очі. Я відступаю, розгублено роззираючись у пошуках хоч якоїсь зброї.

— Оте твоє тіло вилікувало б таку рану за кілька хвилин. Але ти обрав цю руїну. Де ж логіка?