Читать «Танець недоумка» онлайн - страница 23

— Віро, хто сказав, що ти винна…

Вона ніби не чула.

— Як ти це робиш? Хоч би що ми обговорювали, крайньою виявляюся тільки я! Навіть якщо ти завалив три співбесіди за один день, хто всрався? Правильно, Віра! Сидить удома, нічогісінько не робить та ще й питає «за що нам жити»!

Я був заскочений таким різким поворотом. У голові промайнуло два десятки варіантів відповідей, та я все ж не міг зважитися на якийсь один. Адже вибір полягав між перспективою посваритися, але довести свою слушність, або залишити все, як є, проковтнувши заодно і її обвинувачення… І я подумав, що занадто втомився для сварки.

На столі стояла моя вечеря, накрита прозорою кришкою. Акуратно лежали прибори… Чомусь стало шкода Віру, яка все це готувала. Я сходив помити руки й сів за стіл.

— Дякую, — я зняв накривку з тарілки. Віра, не обертаючись, кивнула. — Ельзу о котрій привезуть?

— Повинні вже ось-ось… Візьми вінегрет. І соус, зараз поставлю.

Ми завжди непогано ладнали, коли йшлося про їжу. Віра стерпно готує, а я жодного разу за всі ці роки не сказав, що щось не так. Не знаю, звідки це в її підсвідомості, але саме ця схема взаєморозуміння (вона готує — мені подобається) для неї надзвичайно важлива. Таким чином, процес споживання їжі (точніше кажучи, моє годування) для Вірки був неначе винесений за дужки щоденних проблем або сварок, за рамки втоми й перепадів настрою. І байдуже, чи потрібно це мені. На Вірину думку, просто так має бути.

Скільки разів мені хотілося поговорити з нею про щось або просто прогулятися разом увечері, а чи потримати її за руку, зрештою… Та я весь час наражався на перешкоду у вигляді готування їжі для мене ж. Тобто причиною того, що в неї не було часу спілкуватися зі мною, був я сам.

«Не буду ж я другий день годувати тебе тим самим!» — ця Вірчина фраза означала, що вони з Ельзою спокійно обійшлися б і вчорашнім рагу, але вона не опуститься до того, щоб годувати цим чоловіка.

Або таке:

«Віро, я просто хочу тебе обійняти!» — «Не зараз, я готую тобі вечерю!»

Ніщо не впливало на цей священний процес! Навіть коли ми сварилися й Віра не розмовляла зі мною три-чотири дні (між іншим, рекорд — одинадцять!), вона все одно не тільки дбайливо накривала на стіл, але й давала підказки під час їжі:

«Салат не забудь… Візьми соус до м’яса».

Це не означало, що Віра переставала ображатися й починала зі мною розмовляти. Ні. Їжа — це як санітари на полі бою: в їхній бік не стріляють, але через це бій не закінчується. Заради їжі Віра оголошувала часткове припинення вогню.

Що цікаво, вона готувала не те, що я люблю (по-моєму, Вірка ніколи навіть не цікавилася цим), а те, що вважала за потрібне. А мої несміливі побажання, висловлені ще на початку нашого спільного життя, сприйняла як зазіхання на свободу самовираження й спробу сісти на голову.