Читать «Танець недоумка» онлайн - страница 19

Але ж прадід зміг?

О, так. Прадід зміг. Історію його смерті переказують уже два покоління. Й, очевидно, переказуватимуть далі, якщо я зберігатиму глузд достатньо довго, щоб устигнути посвятити в це свою доньку. Адже так чинити не можна. Ніколи, ні за яких умов.

А що ти, Гілю, збираєшся зробити? Хіба твій відліт у місію (в іншу галактику) разом із сім’єю — це не те ж саме? Просто прадід обрав термобаричну гранату, а ти — контракт із Корпусом Конкістадорів. Але ж є й дещо спільне, так?

Немає тут нічого спільного! Прадід учинив, як ідіот! Егоїстичний, жорстокий! Я ненавиджу його, відколи уперше почув ту історію!!! До чого тут я й пропозиція роботи!

До того, що прадідові теж начхати було на всіх, включно з найближчими. Він переймався тільки своєю хворобою. Десь, як і ти…

— Мені не начхати!!!

Мій крик короткою луною відбився від будинків навпроти й розтанув, змішавшись із вигуками продавців, що оголошували про фінальні сьогоднішні знижки на рибному ринку.

— Не начхати! — я заплющив очі, вихлюпуючи весь біль і страх останніх тижнів в лице нічної порожнечі. — Я хочу, щоб моя донька була щаслива! Не як ми з матір’ю, а щаслива! І я хочу бути щасливим поряд із нею! Жити щасливим поряд із нею!

Питання лише в тому, чи хочеш ти дожити, Гілю…

Я відчув, як по моїй щоці ковзнула сльоза, так ніби вона живе своїм окремим життям, і відразу прохолодний вітер став торсати невидимими пальцями залишену на щоці мокру доріжку. Це правда, чого там. У глибині душі я хотів піти з цього світу красиво, гучно й молодим. Пам’ятаю, коли я марив купівлею гравіцикла і ледь не напам’ять вивчив різноманітні огляди, то на одному сайті натрапив на таку фразу:

«Служба статистичного прогнозування назвала цей надзвичайно швидкісний японський апарат найнебезпечнішим сучасним гравіциклом через велику кількість аварій з його участю». Йшлося, звісно ж, про знаменитий «Цунамі». І саме ця фраза стала останньою піщиною, що переважила терези вибору. Я купив «Цунамі» за тиждень. «Тому що я врівноважена людина й зумію його приборкати», — ось що казав я собі. «Тому що це моє страхування від танцю недоумка», — так звучала правда.

А за кілька років народилася Ельза, ставши непрошеною ниточкою, що прив’язала мене до цього світу. Врешті я навіть продав байк… І хай щодо байка я не погоджувався з Вірою, та правда в тому, що Ельза вартувала всіх гравіциклів світу. Напевно, це було єдиною справжньою метою в моєму житті — дарувати їй щастя.

І що ж ти робиш зараз? Хіба не життя своєї крихітної Ельзи збираєшся покласти на одні терези зі своїм? Як можна навіть думати про таке! Надто, зважаючи на те, що ти знаєш про Корпус тепер.