Читать «Танець недоумка» онлайн - страница 14

Підійшла офіціантка. Вона й справді була дуже симпатичним веснянкуватим дівчам, яке всією своєю зовнішністю напрошувалося на те, щоб його назвали сонечком. Але Джохар навіть не глянув на неї.

Я так не зміг, тому що мені було страшенно важливо донести їй усю терміновість свого замовлення — кухоль холодного, дуже холодного пива.

Розповідь я закінчив тим, що навряд чи наважуся взяти сім’ю в конкісту, але хочу, як мінімум, зрозуміти, від чого відмовляюся.

— Стій-стій, Гілельчику. То все вже позаду й ти знайшов роботу? Чи не можеш летіти через сім’ю і тому опустив руки?

Питання Джохара, як завжди, влучило в ціль. Колись я дивився зранку в дзеркало, уявляв себе у формі й казав: «Іще трішки, і це стане реальністю». Знав напам’ять їхній статут, історію місій, назви баз і бойових кораблів… Колись… Це було до Віри. До моєї вічно стомленої життям Вірусі, в яку я мав необережність закохатися через рік після подачі заявки. Але головне, це було до Ельзи.

— Не знаю, Джохаре. Мабуть, тому й прийшов до тебе.

— Потребуєш поради? Чи хочеш, щоб я переконав тебе погодитися?

Я хотів відповісти швидко, але зрозумів, що так не вийде. Джохар помітив те, у чому я не наважувався зізнатися самому собі: у глибині душі я найбільше боявся того, що мене візьмуть сьогодні на одну з цих нудних робіт і я проведу в білому халаті наступні п’ять років свого життя (якщо, звісно, з білком у моїй ДНК дещо не станеться). А Корпус… Корпус був би моїм порятунком.

— І що скажеш? — спитав я.

— І не думай, — несподівано впевнененим тоном відповів він. — Чесно й відверто. Не думай. Навіть якщо тобі золоті гори обіцятимуть — пошли їх до собачої матері.

— Ти щось знаєш про цей проект?

— Можна сказати, майже нічого. Зате непогано знаю Корпус Конкістадорів. Вони ніколи не платять задурно. І всі ці пільги-шмільги, зарплати-шмарплати — це не за те, що ти такий хороший. І навіть не за те, що ти жереш багнюку на чужій планеті. Це за те, що ти ставиш на кін своє життя.

— А що значить твоє «майже»?

— Тобі вже сказали, де планета?

Я знизав плечима:

— Щось казали про надзвичайну віддаленість.

Він нахилився до мене, але, перш ніж сказати, витримав коротку паузу. Просто щоб переконатися, що я почую кожне слово.

— Гілю, та планета в іншій галактиці.

— Та ну! — я скептично посміхнувся.

— Я серйозно. Перша в історії експедиція до Великої Магелланової Хмари.

Я дістав телефон і ввів запит у пошук. І трохи отетерів.

— Сто шістдесят три тисячі світлових років?!

Він кивнув.

— І знаєш, скільки років мине на Землі за час стрибка до Магелланової Хмари?

— У момент стрибка, — машинально виправив я. — Стрибок триває нуль часу.

— Добре, розумнику, в момент. Скільки часу мине на Землі в момент, коли ви перенесетеся до Великої Магелланової Хмари?

Я задумався. За звичайних трансверсних стрибків розсинхронізація може сягати кількох днів, а іноді й тижнів. Але зараз ідеться про гігантську, майже немислиму відстань. І, здається, там геометрична прогресія…

— Місяців десять? — навмання припустив я. — Чи більше?

— Двадцять років.