Читать «Танець недоумка» онлайн - страница 10

Ілларіон Павлюк

Це теж був жарт. Віра навіть ледь усміхалася, але не весело, а радше — втомлено. Такий собі жартик із мораллю. Мовляв, я, звісно, жартую, але ти собі знай… От як їй розповідати про «надзвичайну віддаленість»? Щоб вона мені очі видряпала?

Я простягнув руку до голографічної панелі, що й досі висіла над стільницею. Одним недбалим рухом натиснув «ВИЛУЧИТИ» і закрив її. Ласкаво просимо в реальність…

Вірунчик поставила п’ятку на сидіння ель-пуфа, підігнувши коліно до самого підборіддя, і ковтнула. Відразливо скривилася, усім своїм виглядом показуючи, яка неприємна їй кава без вершків. Такий у неї характер: я б, скажімо, або не пив, або насолоджувався тим, що є. А вона питиме, кривлячись і пересмикуючи плечима, зі справжньою, невдаваною відразою. Адже, Віра глибоко в цьому переконана, життя — лайно. І до пігулки, і після, і в ті дивовижні дні, коли голова не боліла — теж.

— Як голова? — спитав я, сам не розуміючи, чого хочу більше — нормальної ранкової розмови ні про що чи приводу для добрячої сварки…

— Приголомшливо! Запитувати про голову в того, хто щоранку здихає від мігрені! Плюс ти хропів пів ночі, як кінь, Ельзі щось снилося, й вона плакала разів десять, тож я задрімала тільки під ранок, але ти саме вирішив покричати на Клаву. І ось я тут — п’ю цю гівняну каву без вершків.

Треба знати Вірку, щоб зрозуміти — вона майже не збиралася мені чимсь дорікати. Це була цілком чесна відповідь на запитання «Як справи?» у її стилі. Але в мене всередині все клекотіло від роздратування. Очевидно, це і є та межа, за якою розпадаються шлюби. Слово «розлучення» досі видавалося мені нездійсненним кошмаром, але спадало на думку чимраз частіше. Глибоко вдихнув. Намагався згадати, якою красивою вона видалася мені, коли побачив її вперше. Я підійшов до Віри й нахилився, щоб поцілувати в щоку.

Вона гидливо зморщилася, не повернувшись у мій бік. Я випростався; почувався по-дурному.

— Вірунчику… Я тебе люблю…

— Угу… — вона зосереджено і бридливо цмулила каву. Мою каву.

— Віро! — промовив неголосно, але досить різко. І замовк, добираючи слова. Збираючись сказати, як стомився чути її «угу» у відповідь на своє «люблю»… Як боляче, коли близька людина тебе навіть не обіймає…

Але Віра, відчувши, що я закипаю, просто відмахнулася від мене рукою, презирливо буркнувши своє протяжне «Ой-й-й-й»… І я передумав скандалити.

— У мене сьогодні три співбесіди, — якнайбуденніше нагадав я їй.

— Щастить тобі… Хоч людей побачиш. А я тут скоро витиму з нудьги.

Я швидко пішов у ванну, продовжуючи злитися на неї і на себе. Вічно понура жаба! Їй настільки на мене начхати, що навіть свариться лише тоді, коли сама вирішить!

…Ідучи, повернувся в нашу спальню й люто швиргонув її капці, що й далі лежали посеред кімнати.

4

Була тільки друга година дня, коли я сухо попрощався з прищавим HR-менеджером інституту Біоінженерії й стояв розгублено перед їхнім головним корпусом, не знаючи, як збавити решту дня. Дві попередні співбесіди я провалив з точнісінько таким самим тріском, і думка про те, щоб поїхати зараз додому й вислуховувати Вірине скімлення, видавалася нестерпною. Краще відтягнути цей момент. В ідеалі — нехай би вже спала, коли приїду. І, до речі, страшенно хочеться пива…