Читать «Наречена Шульца» онлайн - страница 55

Знала, мабуть, що в ГСУ до неї ставилися поблажливо через — ну, відомо через кого. Як і до ще однієї підопічної дирекції — дружини Віткаци, яка постійно клопотала про надання матеріальної допомоги, позаяк „прибутків чоловіка не вистачає на утримання дому…” З „іншого боку” вона поверталася повільно, місяць за місяцем. Майже не вставала з ліжка, зате часто на ньому сиділа й дивилася на свій портрет. На „Ту” в капелюсі. Так її називала: „Та в капелюсі”. А ще казала на неї: „ВОНА”. Переважно дивилася мовчки. Все частіше так, ніби на когось чужого. Висока, вродлива, витончена. ВОНА. Але ж не я!

Перед ким так красуєшся тими своїми білими зубами, якими ти так пишалася? Не хочу тебе знати. Ніколи не хотіла. Я тебе переросла. Ми не маємо нічого спільного. Ти і я. Я і я. Це все через тебе, дурне дівчисько!

Батьки не казали ні слова — вони розуміли, що відбувається. Мабуть, єдиним, хто нічого не розумів, був Бруно. Він не знав, як себе поводити, нікому не хотів робити боляче, але робив. Був переконаний, що готовий Юні небо прихилити, а насправді приніс їй пекло. Писав — не відповідала. Найкращою відповіддю на ті його пишномовні листи було мовчання. Вона все ще не вставала з ліжка, зрештою, тепер справді хвора на застуду, коли він приїхав. Без попередження, а може, і з попередженням — два невідкриті листи лежали на комоді…

Він приніс мені фініки. У минулому житті ми любили їхню дивну солодкість, справжню обіцянку східного сонця. Тепер я їх ледве скуштувала, а він їв поволі, наче нічого не трапилось. Довгасті кісточки акуратно складав на серветці. Був наче з іншого світу. Сидів біля мене, іноді торкався руки, але я не відчувала близькості. Він був відокремлений, відсутній духом. Невже не знав чи не хотів знати, що сталось і чому. Чому я зазіхнула на власне життя, яка в цьому його роль і що це може означати на майбутнє. Я вперше так гостро відчула, що він не кохає мене. Що слова, які використовує у своїх барокових зізнаннях, нічого спільного не мають зі справжніми почуттями — це заледве їхні ґротескові тіні. І що він узагалі не помічає цього. Що нічого не розуміє…

Навіть гірше. У мене склалося враження, що, коли він отак сидить біля мене, жує фініки і щось там час від часу мимрить про свої шкільні проблеми, — насправді він думками геть в іншому місці. Я зрозуміла, де саме, коли згадав про „Санаторій під Клепсидрою”, що невдовзі мав вийти друком із зображенням сумного чоловіка з портфелем і ціпком у руці, та про труднощі з „Месією”. Він не зі мною, а над своїм клятим листком паперу — складає якесь чергове оповідання. А може, й думає, чи моє безглузде змучене тіло не зашкодить йому в написанні наступного абзаца. Блиск в очах підказував, що він вже поринув у нього, вже його вишукано стилізував.