Читать «Наречена Шульца» онлайн - страница 25

Трактував цей шум як частину тієї безладної метушні, на яку не варто витрачати сили. Слухав, злився, але довго про це не думав. Це життя мурашок і тарганів — працелюбно безглузде, приречене на швидкий кінець. У щілинах і шпарах вони кудись прямують одні за одними до тільки їм відомої мети, зі впертістю, запопадливістю. Навіщо? Навіщо, якщо не звучить струна… „Життя мусить бути творчо утилізоване. Інакше воно стає страшенно небезпечним та вбивчо безплідним”, — повторював він.

Навіть ті, хто взагалі не чули про жодні „Цинамонові крамниці” й узагалі нехтували літературою, не могли зачепити його гірше. Тепер він сідав писати з колишньою затятістю, але й з новим розпачем.

А я справді почала задихатися у Дрогобичі. Я вже не хотіла присвячуватися без змісту і впевненості. Так, я прагла бути з Бруно, але на моїх умовах, може, всупереч тим першим щедрим імпульсам, що буду для нього завжди і без застережень. Це було запаморочення власним почуттям — прекрасне, але лише на початку зв’язку. Тепер я вже не хотіла загрузати в жалюгідній, передбачуваній дрогобицькій буденності. Її понурий привид постійно мене лякав. Не для того я навчалася у Львові, не для того пізнавала над Секваною мистецький Париж… За будь-яку ціну я хотіла вирватися з котла провінції та родинно-сусідських обмежень.

Я намагалася серйозно поговорити з ним на цю тему. Почула: може, не зараз, бо зараз… Я була близькою до відчаю. Здається, дозрівала до бунту. А він, розуміючи це, тягнув мене в кінотеатр, у цукерні, до Пільпелів. Я ж починала бачити у цих дружніх домах, у цих тихих зібраннях і балачках справжню пастку для себе, для нас обох. Лише згодом зрозуміла, що в одному товариському колі в Закопаному було більше життя, пристрасті й жарту, ніж у протухлих нафтою й болотом місцевих елітах. Але тоді я вже вирішила втекти з Дрогобича.

Невдовзі доля зіграла зі мною злий жарт. Я втратила роботу в дрогобицькій школі. Так зване скорочення ставок. Мабуть, я мала занадто добру освіту — з тими, хто з докторською дисертацією, самі лише клопоти. Я повернулася в Янів, до батьків. Але про найголовніше не забула.

Я звідси втечу. З Янова, з Дрогобича. З Бруно, а хоч би й без Бруно.

1935 рік розпочався для Бруно погано. Раптово, через серцевий напад уночі, помер коханий старший брат Ізидор. Той, який завжди вірив у творчість Бруно, хоча, мабуть, не розумів її до кінця. Спонсор „Цинамонових крамниць”. А водночас благодійник усієї родини, підприємець, бенефіціар того нафтового буму, що в якомусь невизначеному і все більше віддаленому майбутньому мав озолотити весь Дрогобич. Та ще й перед тим якісь його справи пішли не так, — урешті не лише в зовнішньому світі скаженіла криза, — і вся його родина виявилася у скрутному становищі. А її дрогобицька частина мусила перейти на утримання Бруно. Мати, сестра, неповносправний племінник… Усі без засобів до існування. Це була справжня катастрофа — емоційна й матеріальна.