Читать «Наречена Шульца» онлайн - страница 21

І це мала бути ота країна екзистенційного дива? Я не розуміла Бруно. Мені не вкладалося в голові, що він хоче тут існувати як провінційний учитель, що не має інших прагнень. Попри успіх першої книжки в літературних салонах столиці, він не шукав там місця для себе. Боявся, мабуть, мого набридання, трактував це як небажаний примус. Може, навіть жалкував, що він не сам. Бо тоді ні перед ким не мусив би виправдовуватись щодо своєї пасивності. І щодо повіву вітру над дрогобицьким ринком, який завжди був для нього магічною подією, частинкою вічності, що об'єднувала землю з космосом, а не медичною загрозою для зору і нюху.

Він мав свої причини наполягати на своєму, я — свої. Я пообіцяла йому дещо після наших перших зближень. Він також дещо мені пообіцяв. Сподівався, що зі мною приборкає свої виснажливі, і для нього також, сексуальні фантазії, що ми будемо нормальною парою. Я відчувала, що допоможу йому в цьому. Що зумію, нехай на якомусь перехідному етапі, навіть ціною власного сорому. Я була доросла, знала, навіщо чорна білизна і черевички з високими підборами. Ми навіть могли разом побавитись. Іноді. А чому б і ні? Чому не я? Чому не личить? Чому? Тепер він ніби завагався у спільних обіцянках. Віддалився від мене, може, його еґо зміцніло надміру. Почав вислизати з дому. Частіше рахувати гроші. Писати більше листів, які ховав від мене. А я почала задумуватись, чи знайду в собі стільки терпеливості, щоби справді допомогти йому. Бо ж бачила, що й в інших, більш буденних, справах наші дороги також розходяться.

Він ідеалізував цей свій Дрогобич. Я здригалася, коли він співав гімни на його честь. Вихваляв ту забуту частинку мали, вбачаючи в її застиглості й мертвоті незрозумілу мені силу. Та водночас скаржився, що йому бракує інтелектуального спілкування, що він не розвивається, не має доступу до книжок і часописів. Йому не вистачало лекцій у залі „Сокола”, кінотеатру „Ванда”, позичальні книжок. Не міг насититися виступами на недільних літературних пополуднях у приватній єврейській гімназії або під магнолією на веранді в домі Пільпелів.

Та справжній Дрогобич був, однак, провінційним і парафіяльним. Бруно мусив це розуміти, навіть якщо не говорив мені про це. Я відповідала тим самим. Не повторювала йому всього, що чула в крамничках, у пральні або в цукерні Жиґулевського. Особливо після того, коли він видав книжку.

Він? Той огидний учитель ручної праці? Це хворе, моя пані, „ку-ку”, може й польською, але зрозуміти неможливо. Одні крутили пальцем біля скроні, інші прямо казали, що не розуміють, чим таким у тій Варшаві захоплюються. Більш обізнані говорили про снобізм. І багато хто запитував: навіщо таке писати, для кого?