Читать «Наречена Шульца» онлайн - страница 150

Знаєш, як тхнуть старі жінки? Ні, не йдеться про запах, це не запах, ну добре, гострий смак, важкий, задушлива тінь запаху. Того, який колись виганяв мене з твого дому в Дрогобичі. Тоді я не розуміла чому, тепер розумію. Є в ньому вся жалюгідність програшу. Поразки з часом. Не через відсутність води й парфумів, не через занедбаність. Можна митися, шкребтися… Можна до крові шурувати щораз дужче зів’ялу шкіру на раменах і стегнах, щораз більше немічні ноги… Вже не ті пружні, що долали перешкоди й відстані, не ті легкі, що викликали збудження, а колоди, які важко підняти, для яких будь-яке взуття робиться затісне.

І руки чимраз твердіші, чимраз вузлуватіші, обростають знаками щоденної боротьби — плямами, шрамами, слідами від собачих зубів, кутів печей і шаф. Навіть листків твого улюбленого паперу, що невідомо коли перерізають шкіру. Долоні, що застигли у ґротескній формі, якої ніяк не можна ні змінити, ні укласти. Не ходити ж їй постійно в рукавичках.

Навіть не знаю, чи пам’ятаю те сум’яття, яке я колись викликала. І що це було, коли з’являлась — пожадання чи хвилювання, чи випадкова напруга повітря? Ще зовсім недавно. І так давно. Сукня без рукавів, троянда з правого боку, намисто з перлин. Ледь нахилена голова. Й очі, що дивилися вгору з-під вій… Я, Юна.

Навіть поскаржитися нема кому. Хіба що тобі. Але ти, Бруно, знаю, лише вдаєш, що слухаєш. Десь там собі небесною паличкою накреслюєш початок історії про стару жінку, перетворену на дерево… Якій — як ти б це, може, написав — порив травневого вітру, задерикуватий, ледь стримуваний лише занадто лавандовими міазмами тутешніх бібліотечних книгозбірень, виплутав із волосся основу павутиння, і воно летить собі десь за обрій…

Бачу тебе, схиленого над черговим рядком. Як зазвичай. Як колись.

Завдяки Поетові я могла заново прочитати своє життя. Рідко трапляється така нагода… Це привілей чи тортури? Не знаю.

Я зазирнула під лиштву часу, який встиг не тільки вкритися шрамами, але й загинути. Війна його знищила. Я сама вже давно зреклася його імені. Прирекла його на страту. І раптом… Уривками розмов, фрагментами подій, пасмами спогадів і плямами твоїх, моїх, чиїхось записів він почав виходити на поверхню. Наче давні скам’янілості. Наближався до мене. Перекривав мені горло.

Чи й далі я сама є творцем своєї долі? Чи дозволю іншим змінювати її? І хто має право на це? Скільки голосів звідтіля можуть переродити мій власний голос? Кількість чи сила вирішують?

Воскресіння пам’яті — наче трюк ярмаркового ілюзіоніста. Накопичуються реквізити, що вилазять із капелюха. Кожен має свій голос, кожен щось пригадує, на щось посилається, перетягує на свій бік… Старі персонажі з’являються у світі, який тепер уже в іншому місці, який забув про них. Домагаються свого, перекрикують, відлунням помножують свою присутність. ІСНУЮТЬ.