Читать «Наречена Шульца» онлайн - страница 110

Поховали Сталіна, одразу після нього — Бєрута, щось у повітрі провіщало зміни. І не йшлося лише про те, що вуса перестали бути в моді. Або що соціалістичну сукню-лантух замінив чорний гольф. У літературних часописах з’явилися ознаки того, що згодом назвали відлигою. Передове будівництво соціалізму — Нову Гуту під Краковом — так висміяли у поетичному памфлеті, що від будівників і авторів цього індустріального страхіття навіть мокрого місця не залишилося.

Твір називався „Поема для дорослих”, а його автором був не хто інший, як закопанський знайомий Бруно та Юни, ще донедавна послідовник „катування канарків” та колег-поетів, Адам Важик. За ним пішли й інші. Від соцреалізму полетіли тріски.

Після жовтня 1956 року, після заміни у панівній верхівці запеклих сталіністів поміркованими сталіністами, культурне життя на якийсь час зітхнуло з полегшенням. Однак певна манера пропаганди не зникла. На громадських будівлях та огорожах з’явився новий перший секретар багатометрових розмірів — гладко поголений і майже лисий товариш Ґомулка, „Вєслав”. Портретів радянських вождів уже якось уникали — може, лише тому, що товариш Хрущов був гидкий і рум’яний, наче сільський йолоп. Але саме він через рік сколихне світ визнаннями про злочини Сталіна. Несвідомий навіть, що видає шефа і друзяку з пияцьких оргій у Кремлі, перед яким танцював гопака на столі…

За короткий, на жаль, час відбулися справжні зміни не лише у панівній верхівці обожнюваної деякими партії. Доки правителі не схаменулися й знову не спустили з прив’язі цензуру, вийшло багато давно не публікованих книжок, на полицях і шпальтах часописів з’явилися вже майже забуті письменники. Ґомбрович, Віткаци, ну й передусім Бруно Шульц.

Першим був, звісно, Єжи Фіцовський. Уже в лютому 1956 року в краківському тижневику „Літературне життя” вийшов його есей з невибагливою назвою „Згадка про Бруно Шульца”. Але публічно заявив про себе ще один шанувальник і коментатор творчості письменника — Артур Сандауер. Певну його перевагу над Фіцовським — факт, що він був особисто знайомий з Бруно, приїздив до нього у Дрогобич, — нівелював так званий складний характер. Його нестримне бажання наполягати на своєму і часом вельми ексцентричні погляди не раз впліталися у повоєнну історію сприймання дрогобицького мистця. А ще частіше у справи Юни.

Молодий Сандауер, студент класичної філології, приїздив до Бруно з рідного Самбора на велосипеді. Запам’ятав його переповнену книжками кімнату і провокаційні, скандальні графічні роботи на стінах. Думав навіть, що вони можуть зашкодити педагогічній кар’єрі професора малювання. З певним здивуванням визнав, що Бруно не був „загалом таким нудним, як може здатися, коли читаєш його книжки”. Вони завзято дискутували про літературу і, здається, разом ходили грати в карти. Немає жодного іншого підтвердження того, що Бруно відрізняв вино від чирвів. Саме з цієї переваги особистих спостережень, особистого знайомства із Шульцом Сандауер не один раз черпав свою полемічну силу.