Читать «Наречена Шульца» онлайн - страница 105

Вона теж на це сподівалася. Але нічого з цього не вийшло. Ні він, ні вона ще довго не мали можливості переконатися, хто з них тактовніший чи всього лишень заповзятіший у досягненні правди про Шульца. Ледь налагоджений контакт раптово обірвався. Після другого листа — мовчання. Що трапилося? Вона, щоправда, змінила помешкання, хоча того пана Войтка вже більше ніколи не зустріла. Переїхала на вулицю Костюшка, також у Верещі, але попередній лист вже її там знайшов. Вони навіть домовилися з паном Єжи зустрітися у Ґданську. Мали познайомитися, оглянути її колекцію, обговорити подальшу співпрацю. Але він не приїхав, не скасував зустрічі, просто зник. І ніяк цього не пояснив. Вона почувала себе глибоко ображеною, хоча війна й навчила її, що в небезпечні часи з людьми можуть відбуватися незрозумілі речі…

Ледь побудована довіра завмерла на довгі роки. Вона знову відчувала себе обманутою, зрадженою. Може, він не знав, ким вона була для Бруно, хто відповів на його лист? Може, це її провина? Може, треба було трішки допомогти йому в цьому? Ні. Вона й без того занадто відкрилася. Віддала йому все, всю свою довіру, а він таке зробив. Що? Нічого. Замовк.

А молодий Єжи Фіцовський, з аківським минулим за плечима та переслідуванням служб безпеки на шиї, на якийсь час зник для всіх. Не писав, нікому не показувався. Лише мати більш-менш знала, що з ним відбувається. Був змушений втікати, десь переховуватися від переслідувань, від злого фатуму, який наступав йому на п’яти. Сховався майже так, як Шульців Юзеф наприкінці „Санаторію під Клепсидрою”. Лише не в кашкеті залізничника, а в циганському картузі, і не в купе другого класу потяга, що прямує невідомо куди, а в циганському таборі, який волочиться бездоріжжями всієї Польщі. Ґданська в цьому маршруті не було.

Лише через кілька років, коли загроза минула, повернувся до Варшави. Одружився, у нього народилася донька. Тепер міг повернутися до Бруно.

Часи були пропащі. На огорожах і стінах поруч з кривавими аківцями і старими вусанями Марксом та Сталіном з’явилися нові. Якийсь цілком безколірний Бєрут, якого офіційно називали президентом, а деякі, стиха, намісником. Що б про них сказав Бруно? Що погано, щораз гірше їх малювали? Або, може, чому вони всі конче мусять мати якісь дурнуваті вуса?

У літературі також розмножилися такі самі — нові пісні обличчя виробників романів за вказівками партії. Від щецінського з’їзду 1949 року, під диктатом „прищавих” речників соцреалістичної естетики, утвердився новий літературний канон. Треба було писати: про світле майбутнє трудящих, про будівельні бригади, які перевищують усі світові норми, про робітниць, які не займаються сексом, доки план не буде виконано принаймні на сто п’ятдесят відсотків…