Читать «Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу» онлайн - страница 8

Раптом тренер став шарити по кишенях свого піджака. «Хвилинку, — сказав він, — годинник пропав!»

Він подивився на нижню полицю, де обличчям до стінки, згорнувшись калачиком, спала чорнявка, й нас обох охопила підозра. Тренер відкинув ковдру — під нею виявилися ще ковдри, професійно скручені й покладені так, щоб нагадувати фігуру людини, що спить.

Я розбудив Машу Іванову й спитав, що їй відомо про чорнявку. Вона відповіла, що ввечері побачила її вперше в житті. Я пошукав у купе, чи не залишила чогось чорнявка, а потім покликав провідницю і спитав, чи не бачила вона, щоб хто-небудь сходив із потяга посеред ночі. Я пояснив, що в мене зникла валіза, а у тренера — годинник. Провідниця пообіцяла попередити міліцію, щоб на кожній станції, де зупинявся потяг, перевірили, чи не помітив хтось молоду жінку, що вийшла з потяга з іноземною валізою.

Потяг прибув на талліннський вокзал о 8:30, і тут мене не зустрічав ніхто з АПН, натомість нас зустрічала міліція. Ми всі троє і провідниця пішли разом із міліціянтами до їхнього відділку на вокзалі, щоби повідомити їм подробиці крадіжки. Міліція одразу ж дала зрозуміти, що ставиться до цієї справи з усією серйозністю. Міліціянти наполягли, щоби ми написали детальні заяви з описом того, що сталося вночі, й наголосили, що будь-яка недомовка ускладнить розслідування. Тренер із Машею написали свої пояснення, де нічого не згадувалося про інтим, але решта фактів була викладена точно, й міліціянти не висунули до їхніх заяв жодних претензій. Потім Маші довелося допомогти мені зі складенням моєї заяви, оскільки письмовою російською я володів не дуже добре. Запис моїх свідчень тривав доволі довго, бо я, відчуваючи огиду до самого себе й дедалі більшу байдужість до всієї цієї метушні, дав повний опис чорнявої дівчини, з якого було легко здогадатися, що вона була дуже привабливою. Читаючи мою заяву, черговий офіцер глибокодумно зауважив: «Двоє чоловіків і двоє жінок в одному купе?» — і промовисто замовк.

Тепер треба було якось розв’язувати проблему, яку я сам собі створив. Мої записи, зроблені в Литві, зникли. Тому я мав принаймні знайти естонських дисидентів, про яких довідався від Йокубінаса й Цалітіса. Їхні імена та адреси залишилися в моїй валізі, але ж я записав їх ще й на папірці, який поклав до свого гаманця.

Вийшовши з відділку міліції, ми стали в чергу на стоянці таксі. Був холодний, туманний ранок, і талліннський Вишгород з його середньовічними мурами та шпилями був оповитий імлою. Було щось шляхетне в цих стародавніх мурах, у цих оборонних спорудах маленького народу. Водночас у мені стала зростати впевненість, що саме тут, в Естонії, вирішуватиметься доля моєї подорожі до Прибалтики.

Біля черги загальмував міліцейський «газик», і міліціянт запропонував підвезти нас. Ми з Машею сіли на заднє сидіння, а тренер — попереду. Мене довезли до готелю «Виру», й коли я виходив із автівки, Маша дала мені свою адресу. Ми домовилися зустрітися з нею та тренером о 16:30 у вестибюлі готелю.