Читать «Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу» онлайн - страница 305

Девід Саттер сьогодні є одним зі світових провідних експертів по Росії та колишньому Радянському Союзу. Крім книги «Доба безумства» (Age of Delirium), документальний фільм за якою був відзначений премією, автор написав ще три книги про Росію: Darkness at Dawn: the Rise of the Russian Criminal State (2003), It Was a Long Time Ago and It Never Happened Anyway: Russia and the Communist Past (2011) і The Less You Know, the Better You Sleep: Russia’s Road to Terror and Dictatorship under Yeltsin and Putin (2016). Остання вийшла також в українському перекладі «Менше знаєш, краще спиш: шлях Росії до терору та диктатури за Єльцина і Путіна» (Дух і Літера, 2016).

У травні 2013 року Девід Саттер став радником російської служби «Радіо “Свобода”», а у вересні 2013 року він став акредитованим кореспондентом «Радіо “Свобода”» в Москві. Три місяці по тому він був висланий з Росії і став першим висланим американським кореспондентом з часів холодної війни.

Зараз Девід Саттер є співробітником Інституту зовнішньої політики Школи провідних міжнародних досліджень Університету Джона Хопкінса (SAIS) і старшим науковим співробітником Інституту Хадсона у Вашингтоні, округ Колумбія.

Примітки

1

Див.: Н. Damasio et al. The Return of Phineas Gage: Clues About the Brain from the Skull of a Famous Patient. — Science. — Vol. 264. — May 20. — 1994. P. 1102–1105.

2

Тодішня офіційна назва російського парламенту.

3

Наслідком гласності стало також оприлюднення секретних протоколів пакту Молотова-Ріббентропа — спочатку в Прибалтиці, а потім і в центральній пресі. Публікація протоколів стала каталізатором національних рухів у прибалтійських республіках, чий приклад надихнув решту країни й спричинив зростання націоналізму по всьому СРСР.

4

У червні 1978 року семеро членів секти п’ятдесятників із Сибіру, які хотіли виїхати з СРСР, спромоглися пробігти повз охорону на територію посольства США в Москві й попросили там притулку. Їм дозволили залишитись, і вони прожили в амбасаді, в однокімнатній квартирі, 5 років, аж поки в 1983 року не отримали дозволу на еміграцію.

5

Цей діагноз часто використовували в СРСР для виправдання примусової психіатричної госпіталізації дисидентів, але на Заході ніколи не визнавали медично обґрунтованим.

6

Близько 21:45 15 січня 1994 року Михайло Бойчишин (на той час голова секретаріату Руху) вийшов із штаб-квартири організації і пішов додому. Близько 23-ї години двоє озброєних чоловіків прорвалися до офісу Руху крізь охорону, сказавши, що мають «посилку для Бойчишина». Бойчишин так і не з’явився вдома, і його доля відтоді невідома.

Голова Руху В’ячеслав Чорновіл в інтерв’ю японській газеті «Asahi Shimbun» сказав, що поведінка правоохоронних органів, які після тривалої бездіяльності вдалися до імітації пошуку Бойчишина, переконала його в тому, що це викрадення було актом політичного терору. Воно залишило Рух без людини, яка відповідала за його фінансові справи, напередодні парламентських виборів 27 березня 1994 р., що могло призвести до втрати 5–10 місць у парламенті. Рух також отримав документальні підтвердження зловживань у вищих ешелонах влади в Україні та існування таємних мафіозних структур. Саме Бойчишин мав намір оприлюднити їх. Він говорив Чорноволу: «Давайте покажемо напередодні виборів їхнє справжнє обличчя».