Читать «Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього» онлайн - страница 6

О десятій рано помер оператор Шишенок... Він помер перший, першого дня... Ми дізналися, що під руїнами лишився другий — Валера Ходемчук. Так його й не дістали. Забетонували. Але ми ще не знали, що вони всі — перші.

Питаю: «Васюню, що робити?» — «Їдь звідси! Їдь! У тебе дитя буде». А я — в тяжі. Та як я його кину? Просить: «Тікай! Рятуй дитину!» — «Перше я тобі мушу молока принести, а там вирішимо».

Прибігає моя подруга Таня Кібенок. Її чоловік у цій самій палаті... З нею батько її, на машині. Сідаємо ми, їдемо до найближчого села по молоко, десь зо три кілометри за містом... Купуємо багато трьохлітрових банок із молоком, шість — щоб на всіх стало... Але від молока вони страшно блювали... Весь час мліли, їм ставили капельниці. Лікарі правили своєї, наче вони потруїлися газами, ніхто не казав про радіацію. А місто заповнила воєнна техніка, попере-кривали всі дороги... Усюди солдати. Електрички перестали ходити, поїзди. Мили вулиці якимсь білим порошком... Я бідкалася, як же мені завтра до села добратися, щоб купити йому парного молока? Ніхто не казав про радіацію... Тільки воєнні ходили в респіраторах... Городяни несли хліб із магазинів, відкриті кульочки з цукерками... Тістечка лежали на ятках... Звичайне життя. Тільки... Мили вулиці якимсь порошком...

Увечері до лікарні не впустили. Море людей кругом... Я стояла проти його вікна, він підійшов і щось до мене кричав. Так розпачливо! У юрбі хтось розчув: їх уночі везуть до Москви. Жінки всі позбивалися в одну купу. Вирішили: поїдемо з ними. Пустіть нас до наших чоловіків! Не маєте права! Билися, дерлись. Солдати, а вже стояв ланцюг у два ряди, нас відпихали. Тоді вийшов лікар і потвердив, що вони летять літаком до Москви, але треба, щоб ми принесли їм одежу, — та, в якій вони були на станції, згоріла. Автобуси вже не ходили, і ми бігом через усе місто. Прибігли з сумками, а літак уже полетів... Нас спеціально одурили — щоб ми не кричали, не плакали...

Ніч... По один бік вулиці автобуси, сотні автобусів (уже готували місто до евакуації), а по другий бік — сотні пожежних машин. Пригнали з усіх усюд. Уся вулиця в білім шумовинні... Ми по ньому йдемо. Кленемо й плачемо...

По радіо оголосили, що, може статися, місто евакуюють на три-п’ять день, то візьміть із собою теплу одежу й спортивні костюми, будете жити в лісах. У палатках. Люди навіть зраділи: поїдемо на природу! Зустрінемо там Перше травня. Незвично. Готували в дорогу шашлики, купували вино. Брали з собою гітари, магнітофони. Улюблені травневі свята! Плакали тільки ті, чиї чоловіки потерпіли.

Не пам’ятаю дороги. Ніби опритомніла, коли вгледіла його матір: «Мамо, Вася в Москві! Повезли спеціальним літаком!» Але ми досадили город — картоплю, капусту (а через тиждень село евакуюють!). Хто знав? Хто тоді що знав? Надвечір у мене блювота почалася. Я — на шостому місяці вагітності. Мені так погано... Вночі сниться, наче він мене кличе, поки був живий, усе кликав мене вві сні: «Люся! Люсінька!» А як умер, ні разу не покликав... Ні разу... (Плаче). Встаю я рано з думкою, що поїду до Москви сама... «Куди тобі такій?» — плаче мати. Зібрали в дорогу й батька: «Хай довезе тебе». Він зняв із книжки гроші, які в них були. Всі, що були.