Читать «Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього» онлайн - страница 155

А дідусь, коли ми йшли вже, скинув шапку...»

«Я був маленький...

Шість, ні, вісім років, здається. Точно, вісім. Оце допіру полічив. Пам’ятаю багацько страхів. Боявся бігати босоніж по траві. Мама настрашила, що помру. Купатися, пірнати — всього боявся. У лісі горіхи рвать. Узяти в руки жука... Він же по землі лазить, а вона вся заражена. Муравлі, метелики, чмелі — усі заражені. Мама згадує, що в аптеці їй нарадили давать мені йоду по чайній ложці! Тричі на день. Та вона злякалася...

Ми ждали весни: невже знов виросте ромашка? Як колись? Усі в нас казали, що світ одміниться. По радіо й по телевізору... Ромашка перетвориться... У що вона перетвориться? У щось інше... А в лисиці виросте другий... хвіст, їжачки вродяться без голок, рожі без пелюсток. З’являться люди, схожі на гуманоїдів, вони будуть жовті. Без волосся, без вій. Тільки очі самі. А захід сонця буде не червоний, а зелений.

Я був маленький... Вісім років...

Весна... Весною з бруньок, як завжди, листочки розвинулись. Зелені. Зацвіли яблуні. Білі. Запахла черемха. Розкрилися ромашки. Вони були такі самі. Тоді ми побігли на річку до рибалок: чи у пліток і далі голова й хвіст? І в щуки? Перевіряли шпаківні: прилетіли шпаки? А чи вилупляться в них діти?

У нас з’явилося багато роботи... Ми все перевіряли...»

«Дорослі шушукалися... Я чув...

Із мого року народження (вісімдесят шостого) — ні хлопців, ні дівчат у нас у селі нема. Один я. Лікарі не дозволяли... Страхали маму... Щось таке... А мама втекла з лікарні й сховалася в бабуні. І тут я... Найшовся... Ну, вродився, значить. Я все це підслухав...

Братика й сестрички в мене нема. А я дуже хочу. А звідки діти беруться? Я б пішов і найшов собі братика.

Бабуся мені по-різному каже:

— Бусел у дзьобі приносить. А то, бува, на полі дівчинка виростає. Хлопчиків у ягодах находять, якщо пташка кине.

Мама не так каже, каже:

— Ти мені з неба впав.

— Як?

— Дощ пішов, і ти мені просто в руки впав.

Тьотю, ви писателька? Скажіть, як це мене могло не буть? А де б я був? Десь високо, на небі? На другій планеті?..»

«Раніше я любила ходити на виставки... Дивитися картини...

До нас у місто привезли виставку. Про Чорнобиль. Біжить лісом лоша, з самих ніг, їх десь вісім-десять, теля о трьох головах, сидять у клітці лисі кролики, ну як пластмасові... Люди гуляють у лузі в скафандрах... Дерева вищі од церков, а квіти, як дерева... Я до кінця не додивилася. Наткнулася на картину: хлопчик тягне руки, може, до кульбабки, може, до сонця, а в цього хлопчика замість носа... хобот. Захотілося плакати, кричати: «Не треба нам таких виставок! Не возіть! І так усі кругом водно про смерть говорять. Про мутантів. Не хочу!!» Перший день на виставці були люди, прийшли, а потім ні душі. У Москві, Петербурзі, писали в газетах, юрмами на неї ходили. А в нас — порожній зал.