Читать «Витончене мистецтво забивати на все. Нестандартний підхід до проблем» онлайн - страница 99

Важливо усвідомити реальність власної смертності. Це усвідомлення змиває всі хрінові, минущі, штучні цінності в житті. Коли більшість людей марнують дні на гонитву за ще однією тисячею гривень або за славою чи увагою, чи за доказами, що вони праві і їх люблять, смерть ставить нам болюче й важливе питання: що ви залишите після себе? Що зміниться у світі на краще, коли вас не стане? Який слід ви залишите? На що вплинете? Кажуть, що помах крил метелика в Африці може спричинити ураган у Флориді — а який ураган за собою залишите ви?

Як сказав Беккер, це, можливо, єдине насправді важливе питання в житті. Але ми не хочемо про нього думати. По-перше, тому, що це важко. По-друге, страшно. А по-третє, бо ми, бляха, самі не знаємо, що робимо.

Але коли ми тікаємо від цього питання, то дозволяємо ницим і пласким цінностям хакнути наш мозок і контролювати всі бажання й амбіції. Якщо ми не визнаємо всюдисущий подих смерті, то штучне перетвориться для нас на важливе, а важливе видаватиметься штучним. Смерть — це єдине, у чому ми можемо бути впевненими. Тому вона має бути компасом, який орієнтуватиме наші рішення. Це правильна відповідь на всі питання, які ми маємо ставити, але ніколи не ставимо. Єдиний спосіб примиритися зі смертю — усвідомити й побачити себе як щось більше за себе, обрати цінності, які означатимуть щось більше за служіння тільки собі, які є простими, безпосередніми, контрольованими — а також толерантними до хаотичного світу навколо. Це підстава будь-якого щастя. Вірите ви Арістотелю чи психологам із Гарварду, чи Ісусу Христу, чи сраним «бітлам» — усі вони кажуть, що щастя тече з одного джерела: дбати про щось більше за себе, вірити, що робиш внесок у щось величне, що життя — всього лише побічний продукт більшого й несповідимого процесу. Заради цього відчуття люди йдуть у церкву, за нього вступають у війни, плекають родини, відкладають гроші на пенсію, будують мости й винаходять мобільні телефони: це відчуття власної причетності до чогось більшого й незрозумілішого, ніж вони самі.

А відчуття власної «особливості» в нас це забирає. Засмоктує всю увагу всередину, на себе, змушує нас думати, що це ми стоїмо в центрі всіх проблем Усесвіту, що це ми страждаємо від усіх несправедливостей, що тільки ми заслуговуємо на більше.

Чарівне відчуття власної «особливості» ізолює нас. Наша допитливість і захоплення світом обертаються зворотним боком: наші власні слабкості проектуються на кожну людину, яку ми зустрічаємо, і кожну подію, яку переживаємо. Спочатку це все дуже спокусливо, гарно і блищить, але насправді це духовна отрута.

Саме через неї ми й страждаємо. У матеріальному сенсі в нас усе чудово, а от у психологічному — далеко не фонтан. Ми по сто разів на день мучимося через дрібниці. Не хочемо брати на себе відповідальності, зате вимагаємо, аби суспільство годило нашим почуттям і слабкостям. Дотримуємося якихось із пальця висмоктаних переконань і намагаємося нав’язати їх іншим, часом жорстоко, в ім’я надуманої правди. Люди, п’яні від думки про власну велич, впадають у летаргію, бо бояться взятися за щось вартісне й пережити невдачу.