Читать «Витончене мистецтво забивати на все. Нестандартний підхід до проблем» онлайн - страница 19

Люди мріють про власний бізнес. Але ви не станете успішним підприємцем, поки не навчитеся оцінювати ризики, цінувати непевність, постійні невдачі, безсонні ночі, присвячені роботі, яка в результаті може не дати доходу.

Люди мріють про супутника життя, про дружину. Але вам ніколи не вдасться підчепити когось симпатичного, якщо ви не готові до постійних відмов, витримування сексуального напруження, якому все не знаходиться вихід, якщо ви не готові без руху сидіти перед телефоном, який так і не подзвонить. Це складники любовної гри. Ви не виграєте в ній, якщо не гратимете.

Ваш успіх визначає не питання «Від чого ви хочете отримати задоволення?», а «Який біль ви готові витримувати?». Дорога до щастя — це дорога, закидана лайном. Це дорога приниження.

Ви маєте щось обрати. Життя без болю у вас не буде. Не буде самих лише троянд і єдинорогів. Питання про задоволення — це занадто просте питання. Більшість із нас має на нього однакову відповідь.

Значно цікавіше питання про біль. Який біль ви готові витримувати? Це складне питання, але важливе. Воно виведе вас туди, куди слід. Це питання, яке змінить вашу точку зору, ваше життя. Завдяки цьому я — це я, а ви — це ви. Це те, що визначає нас, розділяє нас і об’єднує.

У підлітковому віці й у молодості я найчастіше мріяв стати музикантом, рок-зіркою, якщо точніше. Коли я чув якусь зухвалу пісню під гітару, то заплющував очі й уявляв себе на сцені, як я граю її для натовпу людей, просто схиблених на моїй сліпучій кльовості і славі. Так я міг мріяти годинами. Для мене ніколи не стояло питання, чи я взагалі коли-небудь гратиму перед натовпом, який реве від захвату. Питання стояло по-іншому: коли це станеться? Я все спланував. І просто збував свій час, поки не настала мить, коли я зможу кинути всі сили на завоювання сцени й залишення глибокого сліду в історії. Спочатку мені треба було закінчити школу. Потім мені потрібні були гроші, аби купити обладнання. Потім мені треба було знайти вільний час на репетиції. Потім мені потрібен був гурт, щоб планувати перший проект. Потім… а потім усе.

Я мріяв про славу музиканта більше ніж півжиття, а в результаті вийшов повний пшик. Я довго думав і довго мучився, перш ніж зрозумів чому: насправді слави музиканта я не хотів.

Мені неймовірно подобався результат — уявний я на сцені, викладаюся на повну, всю душу виливаю в пісні, — але процес досягнення результату мені не подобався. Тому я зазнав поразки. Зазнавав її постійно. Та де там, я навіть не напружився її зазнати! Я взагалі ледве чи напружувався. Важка монотонність репетицій, складна логістика пошуку гурту й організації спільної практики, болісні організації виступів, запрошення людей на концерти, порвані струни, перегорілі лампи, п’ятнадцятикілограмова апаратура, яку треба волокти на концерт і назад із концерту на власному горбі, бо машини ще не маєш. Це була гора мрії, на яку я не видерся навіть до половини. І мені довелося дуже довго думати, аби зрозуміти: я й не отримував задоволення від скелелазіння. Просто любив уявляти вершину.