Читать «Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет» онлайн - страница 9

Опитування громадської думки в Україні показують, що більшість її громадян асоціює цей конфлікт персонально з Владіміром Путіним. Три чверті українців ставляться до нього негативно, проте мало хто з них почувається готовим до того, що війна триватиме так само довго, як і його перебування при владі. Сподівання на якомога ближчу оптимістичну розв’язку цілком зрозуміле для людей, котрі майже п’ять років живуть у похмурій (а ті, хто втратив своїх близьких — невимовно жорстокій) реальності. На превеликий жаль, оптимізм є передчасним з двох причин. По-перше, існує висока ймовірність того, що Путін перебуватиме при владі довічно. По-друге, він аж ніяк не єдиний російський політик, який сповідує шовіністичний та імперіалістичний підхід до «українського питання». Більшість російських громадян, включно із деякими лідерами опозиції, як-от Алєксєй Навальний, відверто чи опосередковано схвалює й захищає незаконну анексію Криму. Під час теледебатів із воєнним злочинцем Ігорем Ґіркіним влітку 2017 року Навальний закликав припинити російське втручання у внутрішні справи України — зовсім не тому, що воно суперечить нормам міжнародного права та людської моралі, а тому, що вимагає надто великих фінансових витрат. Як Навальний, так і Ґіркін поділяють уявлення про росіян як про буцімто найбільший у світі «розділений народ», який став жертвою розмежування між колишніми союзними республіками у 1991 році.

Звісно, подібним поглядам слідують не всі. Форум вільної Росії на чолі з Ґаррі Ґаспаровим, що зібрався у Вільнюсі в травні 2017 року, назвав путінську агресію «міжнародним злочином», засудив репресії проти кримських татар на окупованій території та закликав до виведення російських військових формувань з України. Але, незважаючи на такі винятки, дуже багато жителів РФ, особливо представників її політичної еліти, щиро вірять у те, що українці — це лишень гілка єдиного «російського народу», а Україна — штучна держава, яка мусить перебувати у тій чи іншій формі союзу з Росією. Імперіалізм і шовінізм є спадщиною, важкою для подолання — достатньо пригадати десятиліття, які знадобилися британцям, аби примиритися з фактом незалежності Ірландії.

Кожен розділ україно- та російськомовного видань цієї книги актуалізовано відповідно до перебігу останніх подій. У деяких розділах це не було нагальною потребою: врешті-решт, ставлення російських націоналістів та шовіністів до України не зазнало істотних змін протягом останніх двох-трьох років. Для інших це було вкрай доречно — особливо щодо заключного розділу, присвяченого українській національній ідентичності. Тривала війна стала трагедією, але водночас і поштовхом для її трансформації, докорінно змінивши ставлення російськомовних громадян України до Російської держави. До того ж, в умовах російської агресії президентові Петру Порошенку вистачило аргументів для втілення ідеї незалежності української православної громади від Москви, що стало одним із останніх цвяхів, забитих у труну «м’якої сили» Кремля в Україні.