Читать «Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет» онлайн - страница 38

Тарас Кузьо

Націоналізм має різні рівні мобілізаційного потенціалу. Етнічний націоналізм, громадянське суспільство й антиколоніальний дискурс разом працювали на користь мобілізації проти європейських імперій після Першої світової війни та їхнього панування над заморськими колоніями після Другої світової. В СРСР наприкінці 1980-х років приклади цього явища траплялися в Західній Україні, трьох балтійських республіках, Молдові, Грузії та Вірменії. Антиколоніальна й антирадянська мобілізація виявилася слабшою там, де виразнішими були територіальні ідентичності, як-от у Росії, Білорусі та східній Україні, а також п’яти центральноазійських республіках. З розпадом СРСР на початку 1990-х років російські етнічні меншини, що мешкали поза межами Росії, не мобілізували — на відміну від сербських меншин, що проживали на теренах колишньої Югославії за межами Сербії. До Революції гідності національна мобілізація в Україні охоплювала переважно україномовних громадян. Західні українці стали на шлях мобілізації проти чинної влади наприкінці 1980-х років, а пізніше під час Помаранчевої революції та Євромайдану. Хоча російськомовні громадяни України активно долучилися до обох українських революцій початку XXI століття, основна частина учасників цих подій, особливо 2004 року, представляла західну та центральну Україну. Українська етнонаціональна ідентичність виявилася успішнішою в мобілізації українців, оскільки самоусвідомлення росіян та російськомовних громадян в Україні спиралося не на етнокультурне, а на територіальне підґрунтя (як і в самій Росії), або ж на наднаціональні — панславістську чи радянську — ідентичності.

Російська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка (РРФСР) ніколи не була повноцінною радянською республікою, і росіяни, подібно до англійців у Великій Британії, навряд чи спромоглися мобілізуватися проти власних імперій або багатонаціональних держав. Російський та англійський націоналізми могли постати лише у відповідь на інші (тобто український або шотландський) націоналізми, і вони завжди віддавали державі багатонаціональній перевагу перед незалежною державою для своєї нації. Радянська національна політика призвела до виникнення радянсько-білоруської територіальної ідентичності, уособленням якої став президент Алєксандр Лукашенко (Аляксандр Лукашэнка), в республіці, де за часів СРСР не було націоналістичного або демократичного дисидентського руху. Як і Росія, після невдалого серпневого путчу 1991 року Білорусь не провела референдуму про власну незалежність.