Читать «Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет» онлайн - страница 34

Протягом багатьох років після колапсу комуністичної системи Європейський Союз у відносинах з Україною залишався ніби за спиною Сполучених Штатів. Помітнішу роль він почав відігравати після Помаранчевої революції, особливо після запуску програми у 2009 році Східного партнерства. Тоді ЄС серйозно розглядав Україну в контексті тієї самої стратегії, яку він уже застосовував до інших країн посткомуністичної Європи, використовуючи привабливість тісніших взаємин як засіб просування та закріплення демократичних перетворень. Опір Росії укладенню Угоди про асоціацію між Україною та ЄС суперечив принциповому переконанню європейських політиків: жодна третя сторона не може накласти вето на суверенний вибір будь-якої з європейських націй. Непоступливість Москви та подальша військова інтервенція, таким чином, не могли не викликати відторгнення навіть серед тих, хто ставив під сумнів належність України до Європи та підтримував добрі стосунки з Росією. Внаслідок цього починаючи з 2014 року ЄС став куди більш відданим справі підтримки України, ніж раніше.

ВИСНОВКИ: ЗАХІД І УКРАЇНА У НОВІЙ ХОЛОДНІЙ ВІЙНІ

Упродовж десятиліть першої «холодної війни» лінія розмежування між Сходом і Заходом визначалася в основному тим, де зупинилися війська країн-переможниць у травні 1945 року. Незалежно від того, чи багато хто визнавав цю лінію законною та справедливою, вона проіснувала так довго через те, що ніхто не міг змінити її в односторонньому порядку, а ті зміни, яким надавала перевагу одна сторона, були неприйнятними для другої. Сучасну ж «холодну війну» відрізняє відсутність суцільної «залізної завіси», що розділяла б сторони конфлікту. Інформаційні, кібер- і, до певної міри, гібридні війни нині ведуться прямо на території противника.

Тим часом російська зовнішньополітична стратегія і далі ставить на чільне місце контроль над територіями, зокрема відторгнутими від сусідніх країн. Територія Придністров’я, керована маріонетковим проросійським режимом, упродовж чверті століття залишається поза суверенітетом Молдови. Цю проблему неможливо було розв’язати навіть тоді, коли між Росією і Заходом існували добрі стосунки, а президентом Молдови був комуніст Владімір Воронін.

За відсутності інтенсивних бойових дій лінії розмежування, проведені російськими військовими у Східній Європі, в тому числі на Донбасі, можуть проіснувати дуже довго. Проте, подібно до того, як Угорська революція (1956) і «Празька весна» (1968) загрожували порушити статус-кво повоєнної доби, ситуація в Україні може раптово змінитися в той чи інший бік. Можна уявити собі три гіпотетичних сценарії розвитку подій. Перший полягає у тому, що зниження життєвого рівня і наростання протестного руху в Росії можуть підштовхнути її лідерів до організації нової військової авантюри в Україні, наприклад у Приазов’ї, заради повернення внутрішньої єдності та консолідації навколо ідей великодержавного націоналізму. Другий сценарій може передбачати поновлення підтримки сепаратизму та тероризму в українських регіонах за межами Донбасу з метою вчинення тиску на Україну та примушення її до виконання російських умов реінтеграції нині окупованих Луганщини і Донеччини, зокрема надання їм широкої автономії та збереження на своїх місцях антиукраїнськи налаштованих чиновників. За третім сценарієм російські маріонетки можуть в односторонньому порядку відновити повномасштабні військові дії, втягнувши у процес ескалації Кремль.