Читать «Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет» онлайн - страница 29

У певному сенсі нинішня доба поділяє динаміку не лише з повоєнною добою, а й зі значно давнішою історією міжнародних відносин у Центральній та Східній Європі. Наприкінці Другої світової війни — як і наприкінці Першої, або як в епоху Катерини II — питання полягало в тому, де проходитиме лінія розмежування між Росією та Заходом. У кожному з цих випадків це визначалося переважно військовою силою на місцях.

Динаміка «холодної війни» повернулася навіть попри те, що лінія дотику «сфер впливів» Росії та Заходу пересунулася на кілька сотень кілометрів на схід. По-перше, після 2014 року Північноатлантичний альянс знову став дуже важливою організацією. Росія гірко нарікала на розширення НАТО на схід; деякі західні автори називали це розширення причиною військового вторгнення Кремля до України. Це твердження лишає багато простору для заперечень, але очевидно, що дії Росії в Україні сприяли відродженню НАТО та розгортанню більшої кількості його сил у регіонах, наближених до кордонів Росії.

По-друге, як і у випадку «холодної війни», західна стратегія нині здебільшого ґрунтується на припущенні, що з часом на зміну російському самодержавству прийде демократія, а до влади — менш агресивний режим. Хоча, можливо, існували підстави вважати, що пострадянський режим у Москві буде менш непримиренним, ніж радянський, є вкрай мало підстав оптимістично сподіватися, що післяпутінський уряд буде більш дружнім до Заходу та своїх сусідів. Про це свідчить те, що дії теперішнього російського режиму в Україні, особливо анексія Криму, не просто відповідають амбіціям Путіна та його оточення, а є надзвичайно популярними серед населення та політичного класу, включно з низкою лідерів російської опозиції. Ідеї великої держави та імперського націоналізму мають у Росії широку підтримку, завдяки чому кримська авантюра лише збільшила підтримку влади з боку населення країни. Переконання Путіна в тому, що Україна мусить бути частиною «русского мира», і отже належати до євразійського, а не європейського інтеграційного проекту, віддзеркалює консенсус мільйонів росіян.

ВІДПОВІДЬ ЄС

Лідери Європейського Союзу проти власної волі опинилися в епіцентрі українського конфлікту. В Брюсселі пропозицію щодо укладення Угоди про асоціацію з Україною розглядали як доброзичливе залучення важливого сусіда. Поза увагою при цьому лишалося те, що Путін почав розглядати розширення ЄС, як і НАТО, — як джерело потенційно незворотних втрат у геополітичному змаганні в Центральній Європі. Варто зазначити, що Східне партнерство не передбачало пропозиції членства в ЄС і насправді розглядалося як альтернатива такого членства. Виходячи з формальної, нормативної сторони справи, європейські дипломати не помічали тих фобій, які можлива асоціація України з ЄС породила в Росії — але саме вірність нормам зумовила те обурення, з яким європейські лідери відреагували на застосування Росією грубої сили при захопленні Криму.