Читать «Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет» онлайн - страница 101

Реабілітація Сталіна спонукала Путіна боронити пакт Молотова-Ріббентропа і звинуватити Польщу в тому, що саме вона винна в нападі нацистської Німеччини, адже раніше колаборувала з нацистами під час розпаду Чехословаччини. Путін стверджував, що СРСР не вторгся до Польщі у 1939 році, а лише повернув втрачену ним територію, подібно до того, як Росія не загарбала, а «повернула» Крим. Путін, здавалося, не знає, коли слід зупинитися, стверджуючи, буцімто Голокост був спільним злочином поляків та німецьких нацистів.

Путін і Мєдвєдєв зайняли жорстку позицію, прагнучи монополізувати радянську перемогу в Другій світовій війні. Путін стверджував, що Росія виграла би війну навіть без України, що звучало дивно, адже тоді загинуло 8–10 мільйонів українців, а два мільйони були змушені до рабської праці в Німеччині (в тому числі й батько автора цієї книжки). Більшість битв, у яких СРСР брав участь, відбулися на терені радянської України, існувало чотири Українських фронти, 2072 українців було удостоєно звання Героя Радянського Союзу, українські солдати звільняли Аушвіц, а українець Олександр Берест брав участь у встановленні прапора перемоги над Берліном. У 2015 році МЗС Польщі пояснило своє небажання запрошувати Путіна на меморіальні урочистості з нагоди 70-річчя звільнення Аушвіца, заявивши, що його звільнили не російські, а українські воїни. Польський сенат відмовився спільно з Росією засудити націоналістичні угруповання в Україні, популярність яких дедалі зростала, з огляду на російську політику.

Ще однією причиною суперечки стало те, що президенти Ющенко й Порошенко за прикладом західних країн воліли відзначати річницю завершення війни в Європі 8, а не 9 травня, як це робили в Радянському Союзі та Росії. У травні 2015 року українське телебачення показало рекламний матеріал, у якому радянські ветерани, котрі захищали радянську Україну, єдналися з молодими солдатами, які захищають Україну сьогодні. Натомість День перемоги в Росії був «упакований як споживча розвага патріотичної тематики».

УКРАЇНОФОБІЯ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ: ДОНБАС ЯНУКОВИЧА ТА КРИМ

Очільники пострадянської України відродили радянський антинаціоналізм під час виборів 2002 й 2004 років у відповідь на загрозу, яку вони бачили у Вікторові Ющенку та очолюваному ним блоці «Наша Україна». Ідеологію цієї політичної сили вони називали «нашизмом», цілеспрямовано апелюючи до схожого за звучанням слова «нацизм». «Антифашистські» ярлики, наліплювані в радянському стилі на опозицію, повернулися на виборах 2004 року, коли кампанія проти Ющенка зосередилася на антиамериканській риториці. Отож, українофобія не з’явилася нізвідки в 2013–2014 роках, а була прямим продовженням ідей, ідентичності та шовінізму, глибоко закорінених у минулому Росії та СРСР. Недарма близький до Кремля Сєрґєй Ґлазьєв ще до Помаранчевої революції охарактеризував Україну, яку очолювали представники східних регіонів Кучма та Янукович, як вотчину «послідовників Мазепи та Бандери».