Читать «Завіт Марії» онлайн - страница 3

У порівнянні з ними чоловік з кроликами і яструбом був дивно сумирним. Він був жорстокий, але жорстокий якось безглуздо. Йому не треба було нічого особливого. На нього ніхто не звертав уваги, а я помітила його тільки тому, що, може, єдина з усіх людей на горбі помічала будь-який рух, маючи надію знайти когось і молити про захист. А ще тому, що хотіла зрозуміти, чого їм треба буде від нас, коли все скінчиться. А більш за все тому, що так я могла відволіктися хоч на секунду від того жахіття, що відбувалося перед моїми очима. Мій страх був їм байдужий, як і страх тих, хто був навкруги, я думала, що цим людям наказано оточити нас, якщо ми спробуємо зрушити з місця, і що нас обов’язково схоплять.

Другий із тих, хто приходить до мене, поводиться інакше. У ньому немає лагідності. Він нетерпеливиться, йому не цікаво, що я скажу, він і так усе знає. Він теж пише, але набагато швидше, ніж перший, схвально киваючи своїм словам. Дуже легко дратується. Коли я просто йду через кімнату, щоб узяти тарілку, він сердиться. Інколи мені важко стриматися, щоб не обізватися до нього, але я знаю, що навіть звук мого голосу викликає його підозру, ба навіть відразу. Але він, як і перший, змушений мене слухати, для цього він тут. Він не має вибору.

Перш ніж він пішов, я сказала, що завжди, коли бачила, що кількоро чоловіків збиралися разом, із цього не виходило нічого доброго — тільки дурість і жорстокість, при чому дурість виявлялася першою. Він сидів переді мною і чекав, коли я скажу ще щось, і мало-помалу втрачав терпіння, оскільки я відмовлялася говорити про те, про що хотів він: про той день, коли ми втратили нашого сина, про те, як знайшли його і що казали. Я не можу назвати його ім'я, не можу його вимовити, у мені щось зламається, щойно я промовлю його. Тому ми називаємо його «він», «мій син», «наш син», «той, хто був тут», «твій друг», «той, про кого ти хочеш почути». Може, я зумію вимовити це ім'я перш ніж помру, або хоча б ледь чутно прошепотіти його вночі, та мені здається, що я не зумію.

Я сказала, що він збирав біля себе невдах: просто хлопчаків, таких як він сам, чи сиріт, чи чоловіків, що не могли подивитися в очі жінці, чи людей, що невідь чому усміхаються, чи тих, хто рано постарів. «Серед вас не було нормальних», — сказала я і побачила, що він відштовхнув тарілку з залишками їжі, наче істерична дитина. Справді, я так і сказала: «Невдах». Мій син притягував невдах, хоча сам, незважаючи ні на що, невдахою не був. У ньому було все, навіть смиренність — дуже рідкісна якість. Він міг спокійно зносити самотність, міг дивитися на жінку, як на рівну собі. Він був вдячним, увічливим, розумним. І тому міг повести за собою людей, які довірилися йому, куди завгодно. «У мене немає часу на невдах, — сказала я, — адже коли ви двоє зберетеся разом, то вийде не тільки звичайна дурість і жорстокість — вам обов’язково захочеться більшого. Варто невдахам зібратися разом, — сказала я, підсуваючи тарілку до нього, — і вони будуть здатні на все: вони можуть бути безстрашними, цілеспрямованими, якими завгодно, і перш ніж вони досягнуть свого чи заспокояться, станеться те, що сталося, і з чим тепер я змушена жити».