Читать «Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря» онлайн - страница 211

Організаційні заходи у формі мітингів були характерними і для мешканців Північного Приазов’я. Мелітопольська українська громада гуртувалася навколо директора та вчителя комерційного училища І. Бакуменка й К. Залізняка та театральної групи Глазуненка, які виступали з полум’яними промовами, закликаючи підтримати гасло автономії України. Натомість у Бердянську панували «просвітянські» тенденції, оскільки місцева «Просвіта» чисельністю близько 50 осіб на чолі з Ю. Тищенком стала головним репрезентантом українського населення міста. Рубіжною подією в консолідації національних товариств Таврії став ІІ-й губернський з’їзд українських організацій краю, котрий відбувся 27—29 серпня 1917 р. у Мелітополі. Його делегати сформували загальногубернську структуру на чолі з О. Андрієвським, а з-поміж прийнятих постанов окремо виділявся протест проти поділу України, що містив також вимогу про те, щоб Таврійська губернія увійшла до складу автономної України.

Нарівні з подіями національної революції на теренах Північного Причорномор’я спостерігалися елементи революції соціальної, яка в ментальних установках українського селянина тісно пов’язувалася з вирішенням державотворчих завдань. Одним із яскравих доказів вказаної тези стали постанови віче Ольвіополя, Богополя, Голти, скликаних у травні 1917 р. за участі близько 15 тис. осіб. У прикінцевій резолюції говорилося, що «Україна мусить мати широку національно-територіальну автономію у федеративній демократичній Республіці Російській; земля належить хліборобам і земельна справа остаточно вирішується українським сеймом».

Варто відзначити, що в південноукраїнському селі протягом тривалого часу значним впливом користувалися загальноросійські партії, насамперед есери, котрі здійснювали активну агітаційну роботу, спираючись на підтримку таких центрів, як Одеса й Миколаїв. Вони проповідували тезу, що для отримання «землі і волі» ніякої України не потрібно. Утім, така масована ідеологічна атака на зденаціоналізованого селянина не завжди давала очікуваний результат, оскільки, як стверджував один із невідомих дописувачів часопису «Народна воля», народна «<...> стихія ж говорить про щось своє, рідне, що треба, мабуть, оту Україну».

Безпосередній зв’язок національного і соціального простежувався й на прикладі мешканців Північної Таврії. Так, Павлівська волосна громада Мелітопольського повіту, віддаючи наказ своїм делегатам на повітовий з’їзд, що мав відбутися 30 червня 1917 р., висловлювала такі думки: «<...> Земля має бути у власності Українського земельного фонду, як кажуть українські соціалісти-революціонери. Крім того, наказуємо требовать, щоб Таврійська губернія була приєднана до України як маюча із населення українців, визнаючи Український Генеральний Секретаріат і Українську Центральну Раду».