Читать «Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря» онлайн - страница 203

Після приєднання 1812 р. до Російської імперії Придунайських земель, більшість території яких займали Аккерманський та Ізмаїльський повіти, процес колонізації тривав. У першій половині XIX ст. сільське населення Аккерманського й Ізмаїльського повітів становили українці і росіяни, які проживали тут уже в XVIII — на початку XIX ст. Протягом 1812—1820 рр. до казенних палат різних губерній від селян у великій кількості надходили прохання про виїзд на територію Придунав’я. У червні 1812 р. Державна Рада розглядала подання про переселення селян слободи Липець Харківської губернії до Аккерманського повіту, із них 236 селян перейшли до с. Гура-Роша. Селяни с. Михайлівський Колодязь Курської губернії отримали дозвіл оселитися на березі озера Китай, в урочищі, де до цього часу вже жили українці. Однак у більшості випадків міністерство фінансів відмовляло селянам, мотивуючи це нерозмежованістю земель та відсутністю дозволу влади, тож до середини 20-х років XIX ст. приток селян, санкціонований владою, мав випадковий характер.

Селянські заворушення в Росії 20—30-х рр. XIX ст. прискорили вирішення питання про переселення частини селян з українських і російських губерній до Придунав’я. 1823 р. в урядових колах обговорювали проект намісника Бессарабської області графа М. С. Воронцова про заселення території селянами із внутрішніх губерній. У лютому 1824 р. він був затверджений як положення Комітету міністрів «Про влаштування в Бессарабській області 20 тис. казенних селян з внутрішніх губерній». За цим Положенням передбачалось оселити по п’ять тисяч селян з Чернігівської, Полтавської, Орловської, Курської губерній. Згодом через велике прагнення селян було дозволено переселення з Харківської, Таврійської, Тамбовської, Рязанської, Тульської, Калузької губерній.

Оселяли їх переважно в Аккерманському, Ізмаїльському і Бендерському повітах. Поміщики не бажали відпускати своїх селян у нові райони, тому переселення проводилось переважно з казенних земель. З 1826 р. до другої половини 30-х років прибув основний контингент переселенців і освоївся на нових місцях. Проте подальше влаштування селян було призупинено через оселення «задунайських переселенців» та Дунайського козацького війська і продовжено за декілька років. На 50-ті роки XIX ст., згідно з положенням, перейшло усього 10 тис. селян. Тяжкі умови переселення, погане фінансування (23 крб. 50 коп. асигнаціями на родину), недбала організація переселення, а також незвичні кліматичні умови та господарська система сповільнювали освоєння території переселенцями.

Українські переселенці з різних губерній разом з іншими улаштовувались на місцях старих татарських, ногайських поселень чи на нових ділянках або підселялись до вже наявних населених пунктів. Нарівні з легальним офіційним переселенням поповнення державних селян йшло через тих, хто з’являвся без виклику, тобто селян-утікачів або інших не задоволених своїм становищем елементів. Більшість з них прибувала із сусідніх Херсонської та Подільської губерній. Згодом утікачі прибували також з Полтавської, Таврійської, Катеринославської, Чернігівської губерній, переходили Дністер, Дунай або Прут. Вони приєднувалися до інших переселенців під чужими прізвищами, засновували разом з ними нові села та хутори, будували землянки, заводили господарство. Політика російського уряду щодо утікачів була суперечливою. З одного боку, місцева влада зобов’язана була їх видавати і висилати на колишні місця проживання, карати тих, хто їх прикривав; з іншого, якщо вони мали господарства і родини, тобто «міцно осіли», їх чіпати заборонялось. За 20 років (1835—1854) з Бессарабії вислали 48 тис. осіб, серед них лише з Придунайських земель 6 тис. українців. Переслідування утікачів призводило до переходу їх за Дунай або інший кордон і негативно впливало на міжнародну політику Росії на Балканах. Вочевидь, тому протягом першої половини — середини XIX ст. уряд видав значну кількість наказів різних рівнів, у яких частина утікачів легалізувалась на місцях проживання. Утікачів з Молдавії та Галичини не видавали зовсім, а розселювали у містах і казенних селах.