Читать «Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря» онлайн - страница 199

Поділи Речі Посполитої і, як наслідок, розподіл українських земель між Росією і Австрією сприяли появі таких груп населення, як «піддані колишнього Польського королівства», вихідці «цесарські», «австрійські», «Римської імперії», «Німеччини».

Частина утікачів, які переходили у Придунайські землі, поповнювали ряди задунайських козаків. Уже 1797 р. російський агент у Галаці П. Ренський повідомив генеральному консулу в Яссах 1.1. Северину про те, що «турецьких запорозьких військ кошовий» приїжджав до нього і під час цієї таємної зустрічі розповів, що задунайських козаків вже є близько 20 тис. і внаслідок розпочатих військових дій проти заколотників Пазванд-оглу, був надісланий один зі старшин ще збирати козаків вниз по Дунаю.

У 1803—1804 рр., поповнивши свою чисельність утікачами з України, задунайці витіснили некрасівців і заклали Кіш у Катирлезі. Рапорти російської прикордонної адміністрації і донесення російських консулів свідчать про появу в цей період у Придунайських землях численних груп задунайських запорожців. Предводитель дворянства Тираспольського повіту Туманов 10 квітня 1804 р. повідомляв херсонському військовому губернатору О. Г. Розенбергу про те, що задунайські запорожці, які брали участь у боротьбі турецьких урядових військ із заколотниками Пазванд-оглу, одержали дозвіл султанського двору селитися «по ордах татарських» в Аккерманському і Кілійському округах і по берегах нижнього Дунаю. Ці самі дані повторювались декілька разів у донесеннях інших представників російської адміністрації прикордонних районів Дністра. Кіш у Катирлезі проіснував до 1805 р. і був зруйнований турецьким феодалом Пехлеван-оглу і некрасівцями.

Нова російська-турецька війна, що розпочалась у листопаді 1806 р. за землі поза Дністром, поставила перед військовим керівництвом Росії нове завдання — залучити задунайців на свій бік. Створенням Усть-Дунайського війська царська адміністрація передбачала взяти під свій контроль місцеве українське населення, одержати додатковий військовий контингент і, спираючись на нього, завдати рішучого удару Задунайській Січі. До війська дозволяли набирати задунайських запорожців, колишніх чорноморських козаків та інші категорії українського і російського населення, які проживали в Бессарабії, Молдавії і Волощині до 1806 р. Заборонялося приймати лише підданих Росії, які перейшли кордон після початку війни. Однак не допустити проникнення у військо українських і російських утікачів з 1806 р. було неможливим. Одеський комендант генерал-майор Кобле з обуренням писав, що «в цьому війську різного звання людям чиниться набір на службу не вимагаючи про їхній стан документів, що дають змогу обрати службу. Це тим, які шукають порятунку від повинностей, а також від регулярної служби і невиплачених боргів, дуже сприяє». За національним складом у війську 73 % становили українці, 10,5 % — росіяни, 6 % — поляки, 4,3 % — молдовани і волохи, 2,3 % — болгари, 1,9 % — серби, 2 % — угорці, греки та інші. На середину липня 1807 р. у війську нараховувалося понад дві тисячі козаків.