Читать «Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря» онлайн - страница 187

Варто звернути увагу на той факт, що на землях запорозьких козаків було добре розвинуте дрібне товарне виробництва. У середині XVIII ст. на Січі проживали пушкарі, ковалі, слюсарі, теслі, кравці, шевці та інші ремісники, які за певну плату виконували для козаків відповідну роботу. Таким чином, жителі Запорозьких Вольностей займались і тими видами господарської діяльності, які були більш характерними для міських жителів. Це стало економічним підґрунтям для швидкого розвитку міст, заснованих наприкінці XVIII ст. на цій території.

Після завершення першої російсько-турецької війни (1768— 1774) розпочалося втілення державної програми, націленої на урбанізацію щойно приєднаних південних земель. Були відбудовані напівзруйновані міста — Азов і Таганрог, куди переселялися купці та ремісники зі Слобідської, Воронізької та Новоросійської губерній. Проте основна увага уряду була зосереджена на заснуванні нових міст у регіоні. «Грамота на права і вигоди містам Російської імперії», видана 21 квітня 1785 р., обумовлювала загальні права, пільги та обов’язки міських жителів. За містами закріплювалися герби, грамоти, землі, угіддя та право на організацію міського життя, що мало сприяти активній урбанізації краю.

Переважна більшість міст завдячувала своєю появою військовим фортецям, що пояснюється необхідністю укріплення південних кордонів. 1770 р. вийшов указ Катерини II про будівництво Дніпровської лінії, яка налічувала сім фортець, однією із найбільших серед яких була Олександрівська. Ця лінія проходила через землі Війська Запорозького, проте з Кошем питання про її будівництво не узгоджувалось. Будівельники завдали значних збитків як господарству козаків, так і навколишнім лісам. Для будівництва Олександрівської фортеці взимку 1770—1771 рр. із російських губерній було направлено до 800 робітників. Проте населення її зростало повільно, і навіть через 25 років тут налічувалось усього 78 дворів і 395 жителів. Причинами цього були війни з Туреччиною та часті спалахи епідемій.

1798 р., після втрати Дніпровською лінією свого оборонного значення, фортеця здобула статус міста під назвою Олександрівськ. Уряд покладав надії на його швидке економічне зростання як торговельного центру, але темпи соціально-економічного розвитку були досить повільними, і до 60-х рр. XIX ст. Олександрівськ мав вигляд степового села.

1764 р. на місці колишньої Микитинської Січі була заснована інша фортеця Слов’янськ, біля якої, за наказом Г. Потьомкіна, розпочалося будівництво губернського міста, яке 1782 р. отримало назву Нікополь. На той час у ньому налічувалось 200 будинків. Проте замість губернського міста з’явилося лише містечко, жителі якого займалися переважно землеробством та рибальством. Завдяки своєму зручному положенню Нікополь уже на початку XIX ст. почав посідати помітне місце у торгівлі.

1752 р., на місці зимівників запорозьких козаків, за царським указом була заснована фортеця Святої Єлизавети. Її головна функція полягала у захисті жителів Ново-Сербїї — болгар, сербів, чорногорців та волохів від запорозьких козаків, які намагалися відстояти свої землі, віддані урядом іноземним переселенцям. Будували фортецю ново-сербські поселенці, російські солдати та козаки з українських полків. 1757 р. в укріпленні розмістився гарнізон та Новослобідський козацький полк. Біля самої фортеці виник населений пункт, де, крім іноземних колоністів, мешкали вихідці з українських та російських губерній.