Читать «Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря» онлайн - страница 181

Поміщик у Південній Україні не став тим, чим був поміщик у центральних районах Росії. Якщо в козацькій Україні посполитий мав право вільного вибору місця помешкання й не був міцно пов’язаний круговою порукою із сільською громадою, то у дворянській Росії селянин жорстко прикріплявся до землі. Основою сільської неволі була селянська община, об’єднана круговою порукою, що спонукала за провину кожного карати всіх, а відтак — усі карали кожного, відповідали за повинності щодо поміщика та держави і пильнували, щоб ніхто того не уникнув. Земля общини підлягала періодичному перерозподілу між селянами, а це позбавляло сенсу дбати як про покращення її родючості, так і добробуту тих, хто її обробляв. Однак община була гарним замінником нерозвинутих державних інститутів найнижчої ланки; вона гарантувала селянину мінімальний прожитковий рівень, а поміщикові та державі — постійний прибуток від землі та людей, що на ній працюють. Власне цей устрій і запроваджували в степових слободах після закінчення 10-річної пільги, передбаченої законом для поселянина від часу його оселення. Однак в умовах степу довго не могли налагодити механізми, які стримали б поселян від переходів на інші місця, де пільги ще не закінчилися або де держава створювала привілейовані умови, стимулюючи заселення нових земель. Відтак імперські чиновники мусили крізь пальці позирати на селянські переходи, хоч і підписуючи страхітливі документи про їх заборону. А пошуки вільної від тягла землі спонукали українських селян заселяти величезний степовий обшир — від Буджака до Криму, Північного Кавказу й Астрахані.

Отже, південноукраїнський поміщик, аби поселяни від нього не розбіглися, мусив приваблювати їх, надаючи реманент, зерно для сівби, будівельний матеріал тощо. Для обробляння південного чорнозему не годилися легкі рала та сохи, типові для Полісся. Степ потребував важкого плуга, бо, як тут говорили, «хто паше сошкой, у того хліба трошки, а хто плугом оре, той і хліб бере». Традиційні українські плуги лісостепу мали дерев’яну основу з колісним передом (колішня) та залізними лемешем і череслом. Степовий плуг мав бути більш масивним та міцним; у нього запрягали до 4 пар волів, вправлятися ним міг плугатар і 2 погоничів. Повністю залізний плуг, що потребував менше тяглової худоби та робочих рук, виготовили на півдні України лише 1872 року, а фабричні металеві плуги широкого застосування дістали лише наприкінці XIX століття. Не кожна селянська родина мала все необхідне для оранки степу. Селяни могли супрягою орати наділи кожного з них по черзі. Однак легше було скористатися тим, що міг одразу дати пан; звісно, в обмін на зобов’язання, а згодом — і свободу. Але й самому панові для того, щоб розбагатіти на землеробстві, треба було і до того володіти статком. Як відзначив Анатолій Бойко, майбутні поміщики часто отримували «стартовий капітал» на розведенні сірої степової великої рогатої худоби. Ця нині втрачена порода відзначалася унікальними якостями: швидко плодилася і набирала вагу, мала гарне м’ясо, була стійкою до хвороб, а догляд за нею був мінімальний.